Улас Самчук - Марія

— Коли б вона, так Бог дав, по плану і ноги витягнула… Теж власть…

— Прийде й на неї. Як не попухнем з голоду, дочекаємося… Цар не так стояв, і то полетів, полетить і це страхіття…

А дощик посіває. Дерчать телеграфи, летять гострі накази з матюками. Міняються плани праці, міняються управителі. Старі під суд, а на їх місце приходять нові жертви Соловків. А хліб тим часом пускає паростки і зеленіє. Дядьки курять махорку і з'їдають сарказмами владу.

На совхозний край робить наступ люта зима.

Корній забожився, що не піде у «той западенний гайдер». І не пішов. Лишився «індусом». Хай вже собі дуріють. Хочу дожити без пайка. Хай мені дадуть тільки спокій святий. А я без них обійдуся.

Жив з Марією та сином на господарстві Закаблука і обробляв три гектари, які лишилися старому. В час зібрав, стягнув конякою до клуньчини і молотив поволі ціпом. Машину забрали. Син мудрий подбав про це. Кулаки не сміють мати машин.

Зимою Лаврін у місті. Старі жиють самі. Час від часу забігає Надія, їх сколективізували. Архип змагався як міг, але не помогло. Забрали все, що мав, коняку забив сам. Казав, як має дістатися чортові, хай краще здихає.

Надія прибіжить і скаржиться. І того нема, і того бракує. Марія, що тільки мала, давала. Відривала від уст, але ж дитина просить, і що б то вона була за мати, коли пожаліла б чогось власній дитині. Не винна ж вона, що її зробили жебраком.

— А як Христуся?

— Росте. Тільки нема чим кормити…

— Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, які з дитинства голодують, — журиться стара. — І ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно, світ не бачив.

— Вчора, чуєте, вигнали в поле, і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота? Мука і кара.

Марія стоїть, дивиться у вікно і мовчить. У неї тісно затиснуті вуста, у неї погляд залитий болем. Маріє, Маріє! Ну, що? Чого плачеш?

— Мамо! А ми все-таки будемо жити!..

Марія соромиться старечої сльози. Не можна тепер плакати. Що це поможе, та і сліз нема. Всі вилились.

— Все, все забрали нам. Ах, мамо! От вже ніяк не знаю, за що нас покарано. Ну й за що, — продовжує Надія. — Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розділять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б ні?.. Навіть їм не хватило. «Що ж будемо ми їсти?» — питають люди. «Нам до того нема діла. Їжте те, що на полях лишилося». Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлібозаготовку. А хіба ми винні, що у них такі машини? Коли б ви тільки бачили, які то машини. Пустиш снопа — і половина зерна лишається. А все ми винні. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони — ми! А після все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з піль, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили. І знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Ті, що там, високо? Чи ті, що видумали все оте божевілля? Певне, що треба на когось зіпхнути вину. Треба когось покарати. І от маєш… Пухни з голоду…

Надія все говорила. Не могла зупинитися. А Марія і так це знає. Не засліпли ще старі очі. Бачить, бодай би ліпше таки засліпили… А після Марія йде до комори і несе вузлик.

— На, дитино. Давай хоч малій їсти. Та вже напевно не винна…

— А що ж вам? Що будете їсти?

— Ет, дитино. Не журися за нас. Нам і вмирати можна. А от вам… Що з вами станеться? Думаєш, думаєш не раз… І що ж…

Надія пішла. Під рукою понесла вузличок. Все-таки мама є мама.

Десь серед зими приїхав був додому Лаврін. Витягнувся і завчасу помужнів. — Знаєте, — каже, — хто знає, чи не заберуть і мене?

— Куди тебе? — питає Корній.

— Куди? Питаєте куди. Нема чого й питати. Туди, де вже погрузли мільйони. У прірву, яку людським м'ясом гатять…

— За що ж? За що тебе?

— Видно, робота Максима. Теж братика маю. Чистка підходить. Опінію мушу мати. А він же начальство.

Побув три дні і від'їхав. А по тижневі Марія йде до міста і несе на плечах клунок харчів. Сніг, метелиця. Дороги заметені. У вічі січе, засипає, забиває дихання. Марія підійде і зупиняється. Відсапує, витирає мокрі очі.

Вона не плаче. О, вона вже давно не може плакати. Не плакала і тоді, коли почула, що «його» вже забрали. «А чи має він що їсти? Де він спить? Візьму і бодай хліба кусень віднесу. Корній захворів. Кашель його душить. Віднесу вже сама. Якось таки дійду».

І пішла. Пішла і йшла через сніги й хуртовину. Йшла багато верств до того самого міста, де колись лежав Гнат. Йшла і навіть згадала про нього. Де то він? Кажуть, жиє ще. Йшла далі і далі, і коли б треба було йти безконечно, на край світа, і тоді йшла б. Там же, люди, сина її під землю дали. Єдиного… Єдину і останню надію. І ви ще скажете не йти?