Улас Самчук - Марія

Дядько так розкричався, що всі гості збурилися, музики перестали грати, дівчата зовсім замовкли.

— І в кого воно, Господоньку святий, вдалося! — тошніла Марія. — Ото так завсіди. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок…

Корній далі не видержав, підійшов до Максима.

— Слухай-но, ти, мудрагелю! Коли ти мені зараз не виберешся до чортової матері, то я кликну людей, щоб викинули тебе за двері. Геть мені з моєї хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав!

Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знаходить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати. Весілля йшло далі, але дядьки ще довго гуторили про порушені тут справи.

Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…

— Як перестріляють, візьмеш, Маріє, хлопця, і підете, перевернете на Довгій конюшину. Я покосив її вчора, і хіба вони дадуть довести до пуття. А я піду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуція, грім би їх побив…

— Та не барись на тій сходці.

— Не барися на сходці. Добре тобі казати — не барися… Там тобі як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.

У полудень стріляти перестали. Марія бере вила і йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, і хриплий високий голос виспівує:

Ех, Україна, да хлєбародная…

Марія і Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.

— Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..

Марія стала і витріщила очі. Сотня «ребят» сипнула на Маріїне поле і з галасом та метушнею рвали, розкидали і топтали кіньми покоси.

— Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..

— Малчі, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Лєнін всьо заплатіт. Он тєбє всю памєщіцкую землю отдал, а ти крічіш…

— Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..

— Малчі, старая!.. Ето війна!.. Марія дивиться, як твориться війна.

— З ким, люди, війна?

Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною і з гармидером потягнувся далі.

— Підемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленін заплатить.

Марія і Лаврін пішли додому. Ввечері вернувся зі сходки Корній.

— Ну що там? — питає Марія.

— Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться віддати корову…

— Як то? Кому?

— Та кому ж! Савєцка власть. Півдня, сукин син, говорив і поголосували за «развьорстку». Нам записали корову.

— А чому ж ти не боронив?

— Ага, вборониш… Чорта два вборониш!.. Марія оповідає за конюшину.

— Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! — кричить Корній.

— Не всю. Розтермусили і втоптали в землю…

— От тобі й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим. Там, видне, всі такі господарі… Чому ж ти нічого не казала?..

— А чому ж ти нічого не казав за корову?.. Мовчать. Що казати. Починає Лаврін:

— А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці…

— Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!.. Тра було строгий режим, і все… А то оголошення щодня… Ні, он не оголошують, а деруть…

Через кілька днів десяцькі заказали по селі вести на мобілізацію коні.

— Подуріли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть коні, чим засіємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти після…

Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцка влада потребує їх. Думає Корній:

«Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків-червоноармійців і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нічого не зробиш, треба вести. Прощайте, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви мені, а тепер заберуть, і хто знає, яка нова революція заморить вас голодною смертю…»

Сів Корній на коня і повів. Комісія довго не заглядала в зуби. Відв'язали одного коня, дали кусник паперу — і до побачення. Більше тебе не треба. Привів Корній додому замість двох коней одного.