Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Тенґо не дуже цікавився гашишем. Мав здорову голову й жив у світі з двома Місяцями. Тож не потребував ще більше його деформувати. А ще не мав до Кумі Адаті статевого потягу. Він справді ставився до двадцятитрирічної медсестри приязно. Але приязнь і статева жага — цілком різні речі.

Принаймні так уважав Тенґо. Тому якби з її уст не злетіли слова «доота» і «мадза», він, можливо, знайшов би причину, щоб відмовитися від запрошення і не йти до неї в гості. По дорозі сів би на автобус або, якби його не було, зупинив би таксі й повернувся б у готель. Бо, що не кажіть, перебував у «Котячому місті». Тож до небезпечних місць краще не наближатися. Однак, почувши слова «доота» й «мадза», відмовитися від запрошення вже не міг. Можливо, Кумі Адаті якимось чином підкаже, чому в батьковій палаті з'явилася фігура юної Аомаме в повітряній личинці.

Медсестра справді мешкала удвох із сестрою в одній квартирі з двома невеликими спальнями, їдальнею, кухнею і маленькою вітальнею. Меблі, зібрані з різних місць, не відрізнялися єдиним смаком та індивідуальністю. На кухонному столі з декоративним покриттям стояла недоречно вишукана імітація лампи з багатобарвним абажуром. Коли медсестра відслонила в обидва боки штори з дрібним квітчастим візерунком, Тенґо побачив з вікна якесь поле, а за ним — чорний мішаний ліс. Ніщо в полі зору не псувало краєвиду, який, однак, з кімнати не здавався особливо привітним.

Кумі Адаті посадила Тенґо у вітальні на двомісне крісло — червоне, вишуканої форми «крісло для любовних утіх», перед яким стояв телевізор. Після того добула з холодильника банку пива «Саппоро» й разом з двома склянками поставила перед Тенґо.

— Почекайте, поки переодягнуся у щось радісніше. Я скоро вернуся.

Однак вона довго не поверталася. З дверей навпроти у вузькому коридорі іноді долинали якісь звуки. Чулося скрипіння шухляди комоду, що погано відсувалася. Щось, гупаючи, падало на підлогу. І щоразу тоді Тенґо мимоволі повертав туди голову. Можливо, сп'янів більше, ніж йому здавалося. Крізь тонку стіну із сусідньої квартири проникали звуки якоїсь телевізійної програми. Чулися навіть окремі фрази й через кожних десять-п'ятнадцять секунд — вибухи сміху учасників передачі. Тенґо жалкував, що різко не відмовився від запрошення медсестри. І водночас у глибині душі відчував, що потрапив сюди неминуче.

Двомісне крісло, на якому йому довелося сидіти, було справді дешевим і своєю обшивкою кололо відкриту ділянку шкіри. Видно, і з його формою було щось негаразд, бо хоч як Тенґо викручувався, але не міг знайти зручного положення, й це ще більше його дратувало. Він ковтнув пива й узяв пульт управління, що лежав на столі. Якийсь час дивився на нього, як на якусь дивовижу, а потім увімкнув телевізор. Кілька разів перемкнувши канали, вирішив зупинитися на програмі подорожей «NHK», присвяченій залізницям Австралії. Вибрав саме цю програму, бо порівняно з іншими вона була тихішою. На тлі звуків гобоя жінка-диктор спокійним голосом описувала вишуканий спальний вагон трансконтинентальної залізниці.

Сидячи на незручному кріслі й байдужим поглядом слідкуючи за картиною на екрані, Тенґо думав про «Повітряну личинку». Кумі Адаті не знала, що цей текст насправді написав він. Та байдуже! Проблема в тому, що, конкретно й детально описуючи повітряну личинку, Тенґо сам майже нічого не знав про її реальну суть. Що таке повітряна личинка, що означає «доота» й «мадза» — всього цього він не уявляв собі, коли писав «Повітряну личинку», й тепер не уявляє. Однак медсестра вподобала собі цю книжку й прочитала її тричі. Як таке могло статися?

Коли в телевізійній програмі знайомили із сніданком у вагоні-ресторані, повернулася медсестра й сіла поряд з Тенґо на вузькому «кріслі для любовних утіх». Вони притулилися плечима одне до одного. Кумі Адаті переодяглася у велику сорочку з довгими рукавами й бавовняні спортивні штани блідого кольору. На сорочці виднів надрукований «смайл». Такий знак Тенґо востаннє бачив на початку 70-х років, коли автоматичні програвачі в публічних місцях здригалися від шалено галасливих мелодій гурту «Grand Funk Railroad». Однак сама сорочка не здавалася такою старомодною. Невже люди все ще десь виробляють сорочки із «смайлом»?

Медсестра принесла з холодильника ще одну банку пива, з шумом його відкрила й, наливши собі у склянку, випила третину. А тоді, як задоволена кішка, примружила очі. Потім показала пальцем на екран телевізора, де поїзд мчав по рейках, прокладених між скелястими горами.