Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

— Можливо. Але ж для цього потрібен час. А як ви сказали, ситуація така, що він не жде.

Співрозмовник злегка відкашлявся.

— Може, потрібен, а може, й ні.

— Це стане зрозумілим у ході практичної дії.

— Саме так, — погодився співрозмовник. — А крім того, я хочу підкреслити ще один важливий пункт. Якщо використати вашу метафору, то м'яч справді може бути на вашій стороні. Але ви не знаєте основних правил гри.

— І це стане зрозумілим у ході практичної дії.

— Якщо вона не вдасться, то її наслідки будуть поганими.

— Для обох сторін, — сказав Тамару.

Запала коротка багатозначна мовчанка.

— То що будете робите з Усікавою-саном? — запитав Тамару.

— При першій нагоді заберемо його. Сьогодні вночі.

— Квартира не замкнена.

— Дякую, — сказав співрозмовник.

— До речі, ваші люди глибоко засмучені смертю Усікави-сана?

— Смерть будь-якої людини завжди викликає глибокий сум.

— За ним варто сумувати. Він був по-своєму здібною людиною.

— Але недостатньо, правда?

— Нема на світі людини, яка могла б вічно жити.

— Ви так думаєте? — запитав співрозмовник.

— Звичайно, — відповів Тамару. — Я так думаю. А ви — ні?

— Чекаю вашого дзвінка, — не відповідаючи на запитання, холодно сказав співрозмовник.

Тамару мовчки поклав слухавку. Подальша розмова була зайвою. В разі потреби він міг знову подзвонити. Вийшовши з телефонної кабіни, попрямував до припаркованого автомобіля — непримітної, темно-синьої старої моделі «Toyota-Corolla». Проїхавши хвилин п'ятнадцять, зупинився перед безлюдним парком і, пересвідчившись, що поблизу нема нікого, у бак для сміття кинув вініловий пакет, мотузку, гумове кільце й рукавички, якими користуються лікарі під час операції.

— Там завжди глибоко сумують з приводу смерті людини, — промимрив Тамару, запустивши мотор і прив'язуючись ременем безпеки. «Це найголовніше, — подумав він. — Треба належно сумувати за померлою людиною. Хоч би короткий час».

Після полудня, у вівторок, задзвонив телефон. Сидячи на маті для вправ з йоги, Аомаме широко розводила ноги и розтягувала клубово-поперекові м'язи. Її рухи, з вигляду прості, були жорсткими, і сорочка на ній просякла потом. Зупинивши вправу і витираючи обличчя рушником, Аомаме підняла слухавку.

— Фукускеголового вже нема в тому будинку, — сказав Тамару, як завжди без жодної передмови. І без «Алло, алло!».

— Уже нема?

— Не стало. Його переконали.

— Переконали, — повторила Аомаме. Напевне, якимось силовим способом Тамару прибрав Фукускеголового.

— А мешканець будинку на прізвище Кавана — Тенґо Кавана, якого ви шукаєте.

Світ навколо Аомаме то розширювався, то звужувався.

Як і її серце.

— Ви слухаєте? — спитав Тамару.

— Слухаю.

— Тільки зараз Тенґо Кавани немає дома. Вже кілька днів.

— З ним усе гаразд?

— Зараз його немає в Токіо, але, мабуть, з ним усе гаразд, фукускеголовий орендував квартиру на першому поверсі в будинку, в якому мешкав Тенґо Кавана, й чатував, коли ви прийдете на зустріч. Установив прихований фотоапарат і стежив за входом до будинку.

— Мене сфотографував?

— Тричі. Ввечері, коли ви були в капелюшку, глибоко насунутому на голову, в окулярах та шарфі, а тому дрібних рис обличчя на фотографіях не видно. Але, безперечно, це ви. Якби ще раз були туди пішли, то, можливо, мали б неприємності.

— Значить, те, що я поклалася на вас, — правильне рішення?

— Якщо взагалі в цьому разі можна говорити про правильне рішення.

— Як-не-як, я вже перестала турбуватися, — сказала Аомаме.

— Той чоловік більше не завдасть вам шкоди.

— Бо ви його переконали.

— Проблема вимагала розв'язання. Остаточного, — сказав Тамару. — Усі фотографії я забрав. Фукускеголовий ставив собі за мету дочекатися вашої появи, а Тенґо Кавана був тільки живою приманкою. А тому вони вже не мають підстав йому шкодити. Тож, напевне, з ним усе гаразд.

— От і добре, — сказала Аомаме.

— Тенґо Кавана викладає математику в підготовчій школі для вступників до університету, що розміщена в кварталі Йойоґі. Він начебто здібний учитель, але працює лише кілька днів на тиждень, а тому, напевне, заробляє небагато. Живе скромно, одинаком, у непоказному будинку.

Заплющивши очі, Аомаме відчула вухами, як б'ється її серце. Межа між світом і нею стерлася.

— Працюючи вчителем математики в підготовчій школі, він одночасно пише свій роман. На переписуванні «Повітряної личинки» в ролі автора-невидимки тільки підробляв. Але має власні літературні амбіції. Це непогано. Помірне честолюбство сприяє розвитку людини.