Андрiй Головко - Бур'ян

Давид жадiбно вп'явся в нього вiд слова до слова. Хмурний, потiм аж блиснули очi.

— Тихоне! Ти знаіш, що це ти принiс?

Тихiн — примружено з усмiхом, i мовчить навмисне.

— Оце, брат, їм — капут! Оце та ниточка, що до клубка доведе: тут i фiнагента, що вбито, згадуі, i конi… Прiзвище одiрване саме Кушнiренкове

— скурив Iлько, видно. Ну, то, брат, на те й наукова експертиза і. Тi взнають, хто писав.

— Казав, щоб нiкому, — таімно й хмуро сказав Тихiн.

— Ну, ясно!

Давид мовчки й обережно сховав листа аж пiд шинель, аж у спiдню кишеню пiджака й весело тодi Тихона по плечу вдарив.

— Тепер живемо, Тихоне!

Ну, а зараз скотину нагодують та й у читальню. Нi, ще Кожушний з кишенi витяг газету. На хуторах дiстав.

— Оце до речi, за яке ж число? — найперше кинувся Давид, але Тихiн сказав:

— Не туди, Давиде, дивишся. Дивись он там, де "Селянське життя".

Давид перегорнув газету й глянув на ту сторiнку, що Тихiн вказав. I враз аж загорiвся вiд радостi, вiд несподiваної: в газетi був надрукований його перший допис, що вкинув на поштi ще зараз по приїздi. Говорилось стисло в ньому про життя в глухiй Обухiвцi, за паровий млин, що в КНС Матюха з компанiію вiдвоював. Про п'янство голови й про п'яний розгул. Все було надруковане, вiд слова до слова. Давид, хапаючись, ковтаючи слова, перечитав усе, потiм одiрвав очi й на товариша радий i зчервонiлий глянув.

— Сьогоднi й прочитаімо! — казав весело. — Хай знають, що не в нетрях десь живемо, а в радянськiй республiцi!

Тихiн закашлявся тодi i, може, через те не сказав нiчого.

Потiм удвох вони подавали худобi. Ще порося кувiкало, як уже були до ворiт пiдiйшли. Тихiн вернувся в хату й через хвилину винiс йому у цеберцi. Схлюпнув потiм на руки з корита бiля колодязя й догнав Давида вже на вулицi. Той пiджидав i, ще ждучи, посмiхався вже чогось. А як пiдiйшов ближче Тихiн, сказав веселенько:

— А в тебе вже, Тихоне, й пика в дертi! Це ж iще тiльки поросятi винiс!

— Та невже й на пицi і? — Тихiн витер лице заполою кожушка, а тодi зiтхнув, уронив невесело:

— Ех, як — як, то не тiльки пика в дертi буде, а й голова в тiстi!

Iшли потiм i мовчали.

I просто на вулицi бiля хати — читальнi, й на ганку вже людей було чимало. Бiльше мододь. На вистроченi узорнi груди святкових свиток повиставляли дукачi дiвчата, а з — пiд квiтчастих хусток маковiють обличчя на сонячному морозi. Хлопцi з — пiд шапок повипускали кучерi. Гамiр, смiх, голоси… А над усiм — насiнням, як коники в травi, трiскотять. I на землю лушпиння цвiтом бiлим сиплеться.

Бiля ганку стояв гурт чоловiкiв, бороданiв. Саме дядько Гордiй щось у колi їх промовляв. А скоро вгледiв Давида з Тихоном, як тi пiдiйшли, спершу пильно був глянув на обох i чомусь зрадiв. Сказав весело:

— Ну, Давиде, хоч стiни розпихай! Уже i в хатi повно! Хтось iз гурту застерiг дядька Гордiя в жарт:

— Хоч не лякай, Гордiю. А то вчора ремонт зробили, а ти вже й стiни розпихати? Ще одкинуться!

— I вони тут, прийти зволили, — стиха й навмисне важко, мов не сказав, а викорчував iз себе молодший Пiвненко й хитнув головою на ганок, де на лавцi сидiли: Гнида Якiв, Книш, крамар i iншi з їхньої компанiї. Стояв на ганку й Тягнирядно iз здоровенним костурякою в руцi. Матюхи тiльки те було.

— Що ж, прийшли — хай послухають, сказав Давид, — тим паче, що й послухати буде що!

— Може, і що?

За Давида Тихiн вiдповiв, стояв ближче до Чумака:

— к, в газетi, в "Голосi працi", пропечатали за них. Селяни зацiкавились. Але Давид сказав, що заразом хай уже прочитаі в хатi. Тодi запихкали дужче цигарками, докурювали й потiм повалили за Давидом та за Чумаком, потовпились через запруджений ганок у хату.

Якiв Гнида вслiд їм, струснувши лушпиння з полушубка на помiст, кинув з насмiшкою:

— О, культпросвiт пошвендяв!

Але це було зовнi. А глибше десь — спершу дивування, далi аж неспокiй ворухнувся: бачив, що вдвох прийшли з Тихоном — разом! Що за чортовиння отаке! Невже й жiнка не помагаі? А план же його як тепер буде? Вiн так у задумi й пiдвiвся i з Книшем, Тягнирядном та з iншими пiшов за ними в дверi. Чув вiн, що газету стiнну якусь будуть зачитувати, ну, треба й йому: "Може, доведеться й закрити цю лавочку".

В хатi не як було й повно ще. То дядько Гордiй просто недооцiнив її мiсткостi. I тут, як i надворi, лузали насiння, курили, аж дим уже коромислом, i балакали шумно. I що приімно вразило Давида — це те, що були в хатi й бороданi, й жiнки лiтнi. Хоч небагато, хоч з найбiдовiших, але ж — це вперше.

Он скраю, на ослонi, з Христею та з Зiнькою сидить i пiвнiвська невiстка, жiнка Андрiіва, i пвга — вдова.