Обiдали — саме люди з церкви рушили. Знати, це ще не скоро зберуться в хату — читальню. Поки пообiдають.
Але Давид зараз же, вставши з — за стола, почав збиратися. Треба йому затим ще до Тихона зайти. Ну, а Христя до дiвчат забiжить — запнулась. I разом вийшли.
У Кожушного в дворi перше, що кинулось Давидовi, це — в хлiвi кувiкало на весь голос порося, а з загороди через хвiртку дивилась тоскними очима корова, потiм витягла шию й ревла, аж сумно. Чи голодна, чи ненапоіна. Дверi сiнешнi стояли вiдчиненi й хатнi тiльки прихиленi, а не на засувi.
А як зайшов, — посеред хати Тихiн у кожушку, розстебнений i без шапки. На Давидове "здрастуй" вiдповiв глухо, мов то в пустiй хатi луна вiд Давидового ж голосу. Потiм узяв шапку з лави й рушив до дверей повз парубка, на нього й не глянув. Давид здивований схопив Тихона за руку i спинив. Той не вирвав руки.
— Що з тобою, Тихоне?
Тихiн глянув хмуро на товариша й одвiв погляд — упав десь у куток бiля помийницi. Давид пильно, з неспокоім дивився на нього: зблiдлий i ще мов дужче запали очi. В хатi бiльш нiкого не було. Блиснула догадка. А як тiльки Давид оглянув хату, побачив постiль розкидану на полу, збиту солому бiля полу, то вже не мав сумнiву, з тривогою казав Тихоновi:
— Ти здурiв, Тихоне! Бив Марiю, мабуть? Тихiн важко глянув на Давида хмурими очима, i в них блиснула й до нього зненависть.
— Ну?!
Давид журно хитнув головою. Тодi Тихiн вирвав руку й пiшов до дверей. А вслiд йому Давид палко:
— Та, Тихоне! Брехнi ти повiрив ото!
Тихiн спинився бiля порога й пильно глянув спiдлоба. Давид подався до нього й заговорив, сумовито й гаряче дивлячись на нього. I не думав, i не гадав нiколи вiн, що Тихiн отакий легковiрний: хтось белькнув дурним язиком, а вiн уже й глузд втратив. Ну, защепнуло якесь падло їх позавчора ввечерi. Але чи маі вiн його, Давида, за товариша, чи слово для нього його, Давидове, не полова? То хай чуі: вона отам на полу всю нiч спала, а вiн отут на лавi. I в думцi в нього не було.
На його обличчя довго й пильно дивився Тихiн. Чи чув що, бо весь був в очах, жадiбно ловив, як ворушились Давидовi уста, рвучи слова, як погляд, одвертий, i ясний, i трохи з докором, лився теплим промiнням крiзь його очi аж у груди. Чув, як одтавало серце. I перше, чим стукнуло, ламаючи рiвний ритм, це радiстю, що глянула з очей запалих. Мовби загубленого безвiсти товариша раптом зустрiв i про загублену (лiта тому, дарма що одну нiч) безвiсти любу дружину звiстку принiс вiн: що жива, що любить. Раптом здригнулись риси й застигли в невимовнiй муцi, а з грудей глухо i з стогоном вирвалось:
— Що ж я наробив?
Чом вiн, Давид, учора ввечерi — де вiн був? Як тут у хатi їх було двоі та третiй, сатана, пiдiйшов iз — за спини й над ухом прихилився. А до неї пiдбiг, мабуть, та цитьнув.
— Ну, вже ж Марiя казала, невже ти їй не повiрив? — Давид це.
Тихiн замислився, згадав Марiю вчора. Ще пiдозрiло глянув на товариша. Нi, Давид не бреше. Так, як брешуть або ховають щось, не дивляться ясно. I вiн розповiв Давидовi про все, як було вчора.
Найперше — це така б, здавалося, дурниця, сiрники шукала на карнизi, щоб засвiтити, не знайшла. А чув же, як шерхнула пачкою. Це щоб не свiтити їй. Нащо це було їй треба? Ще Тихiн задумався. Давид його заспокоював.
Казав, що, може, й хвилювалась молодиця. Це просто у вдачi людини.
— А ти її, бачу. Тихоне, бив? Де це вона зараз? Тихiн поник головою. Не знаі Тихiн, де вона зараз. Уночi, вчора, знаі ще, бив на полу, i як же бив її!.. Скотини не бив отак зроду. Потiм упала додолу вона, далi — не знаі вже. Так наче сниться йому, що сидiв вiн уночi, а вона билась на соломi й стогнала. А коли встала? Де подiлась? — не знаі. Може, саме тодi, як, на стiл упавши головою, лежав… i до самого свiту отак. А глянув — не було вже. А це ще й з хати не виходив. Та почув уже — корова реве: нi давано ж у нього ще нiкому, нi наповано.
— Та це пусте, Тихоне! А от що з нею сталося?
— Пiду, може, простить! Ну як же розум втратив! — сказав Тихiн. — А вона, мабуть, у сестри Лукiї, на тiм краї села живе. Якщо в сестри, то добре. Треба зразу ж сходити та розповiсти їй усе. Це сьогоднi ж треба буде зробити.
— Ну, а на хуторах же, що там? — по невеличкiй паузi спитав Давид.
— Та в хуторах добре, Давиде! I гостинець тобi і. Вiн розстебнув кожушок i витяг iз бокової кишенi пiджака клейончастi палiтурочки вiд записної книжки, дiстав звiдти "облiкову картку" на коня i з неї вже клаптик паперу, згорнений учетверо. Подав Давидовi мовчки, тiльки очима пильно дивився трохи примружено. То був лист Кушнiренкiв з допру.
Читать дальше