Андрiй Головко - Бур'ян

Тихо в хатi. Не шарудiв сторiнками Давид.

Марiя пiдiйшла до нього — спить вiн. Прийняла з грудей книжку, поклала на стiл. Дивилась довго на його мужні, вродливе й сумне ввi снi обличчя. Потiм прикрутила лампу й пiдiйшла до полу, до незiм'ятої постелi, такою бiленькою на сьогоднi рядниною застеленої, i лягла тиха на неї ниць.

…Прокинувся вранцi Давид од голосiв у хатi. Вже розвиднялось. Бiля ночов на лавi сiяла борошно Марiя. А жiночий голос — iз — за столу не видно Давидовi чий — схвильовано говорив:

— Та хоч буди його вже! Поки ранiш, менш людей хоч бачитиме, менш язиками плескатимуть.

— Хай плещуть люди, — сказала Марiя, менi байдуже. Може, i ти, Килино, думаіш, що в нас що було з ним. Аж нiчогiсiнько!

Видно Давидовi тепер — жiнка та одiйшла трохи од столу й за спиною

Марiї неймовiрно хитнула головою, а усмiшка така в неї, мовляв, "найди дурнiшу!". А сказала:

— I таке! Чого б я думала! — i зразу ж заспiшила: — Ой нiколи ж! Давай сито та побiжу вже.

Марiя дiстала на гвiздочку пiд полицею сито й дала їй. Та крутнулась i вибiгла з хати.

Давид пiдвiвся.

— Значить, радiо включено? — сказав з усмiхом. I Марiя з тихим усмiхом подивилась на нього довгим утомленим поглядом. I вся була блiда й змарнiла за нiч: не знати, чи хоч на часинку очi за цю нiч змежила.

Того ж дня й облетiла, як радiохвилями, всю Обухiвку сенсацiя: "Давида сю нiч iз Марiію застали на мiсцi". Говорили жiнки про це, бiля колодязiв зiбравшися, вибiгши з хати горщик з тину зняти та через тин сусiдку побачивши…

Факт, переходячи iз уст у вухо, обростав, набирав соку iз жiночих буйних уявлень, грав, переливався барвами. Говорили й чоловiки. Цi не смакували подробиць, як жiнки, а розглядали факт у самiй його iстотностi. Немало мудрих мужичих сентенцiй з приводу цього вилилось i з — пiд вусiв, i з голих ротiв, що на них iще й "молоко материне не обсохло".

…Надвечiр бiля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили про поважнi справи, поки не вгледiв хтось Тихона: виткнувся iз — за школи i йшов по вулицi з сокирою на руцi. (З хуторiв, знати, з роботи).

Як порiвнявся з чоловiками, поздоровкався. Хтось вiдповiв йому, хтось — нi. А Гнида вищирився з глумливим смiхом i кинув у спину йому:

— Ей ти, швидше хоч чапай! На гаряче саме попадеш! Смiх. Молодий Книшенко додав iще:

— Мабуть, i досi в хатi смалятиною смердить.

Смiх.

Тихiн оглянувся — так, на нього всi дивляться й регочуть. Подурiли чи п'янi? Тiльки щелепами ворухнув iз ненавистю Тихiн i пiшов. Тодi хтось у юрбi зацiкавився раптом:

— А як воно Тихiн на це подивиться? Гнида немов цього тiльки й ждав.

— Не знаіте Тихона хiба? — сказав повагом i певно. — Вiн тiльки збоку дивитись — тихий собi та сумирний, ану ж лишень розпали його. В тихому болотi, недурно ж сказано, чорти водяться. Попам'ятаіте мене, скажете, — брехав Якiв, — якщо мiж ними не прозойде яка драма! Ото он пiшов iз сокирою, що, думаіте, не пiдстереже колись та не провалить голови суперниковi?! Ревнощi — це, брат, така штука, що з чоловiка може звiра зробити! I ще хтось:

— А дуже просто! Хiба ж у Щербанiвцi не зарубав один сокирою обох — застав на мiсцi!

— Отже ж! Побачите тодi!

…Як проходив бiля Пiвненка, той ворота справляв, гукнув на Тихона:

— Це з хуторiв?

— З хуторiв.

— Ну, що ж там хуторяни?

Пiвненко поклав пилку i, дивлячись на Тихона, витяг кисет i став закурювати. Тихiн пiдiйшов до нього. Встромив сокиру в дривiтню й закурив iз його кисета. Тодi розповiдав. Що ж хуторяни? Не всi й хуторяни однiії думки: куркулi — то вже звiсно, за них i мови немаі. В Огиря все зборища збираються. А незаможники — у кого як земля. к й з незаможникiв тi, що земля близько, — i не нагадуй їм краще. А і згоднi. Вiн оце аж два вечори з ними гомонiв. Заспокоїв їх — вони думали, що обухiвцi аж пiд самi хутори гадають землi собi. к такi, що й на виселок згоднi вийти.

— Е, буде тяганина! Це — нiчого й казати! — мовив Пiвненко понуро. — Що ти хотiв, Тихоне, як сила отака проти!

— Сила їх, якщо як, то ось де!ляпнув Кожушний по кишенi завзято й дивився на товариша хитрувато примруженими очима. — Думаіш, як вдасть, так на них i управи немаі? Нi, брат! Радянська влада — це влада наша, правильна! — Спитав, чи Давида не бачив вiн, тож то дома.

Пiвненко мукнув якось, потiм сказав, що дома, бачив. А Тихоновi дивно вiдразу стало — на нього той глянув i немов знiяковiв, потiм одвiв погляд.

— Чого ти?

— Та… нехай сам узнаіш.

Тихiн пильно глянув на нього й занепокоївся.

— Та що там — бо, Андрiю?!

Тому нiяково було. Вiн м'явся i то дивився на Тихона, то одводив очi вбiк. Врештi наважився, одвiв очi з товаришевого обличчя i, впершись ними в руду стiну повiт — чини, оббиту дощами, видавив iз себе: