Андрiй Головко - Бур'ян

— Треба й малюнок сюди дати, — сказав Савцi. Той i собi уважно прочитав фейлетон i захоплено вiдповiв:

— Небезпремiнно намалюю! I кооперацiю, i Гниду. А як ото намалювати, що воняють оселедцi? — аж задумався.

— Хай люди носи позатикають. От i розумiй — значить, воняі з дiжки, — сказав Яким.

— Ай правда! — зрадiв Савка. Знадвору ввiйшов старий Карпенко, батько Якимiв. Роздягся, а тодi пiдсiв до хлопцiв, до стола.

— Що це ви, хлопцi, записарювали всi?

— А це ж, тату, стiнну газету пишемо, — Тетяна дiловито вiдмовила, не пiдводячи голови, над аркушем схиленої. I писала далi, слiдом за ручкою виводячи й губами слова.

Похитав головою:

— Ой хлопцi, глядiть, щоб ви не написали чого на свою голову!

— Чого це "на свою голову", дядьку Левонтiю?

— Та чув я: Тетяна читала щось про голову там i про кооперацiю. Хтось здорово пробираі. Цього ж вони не подарують. I так вовками дивляться.

— Пусте! — сказав Давид. — Вовкiв бояться — в лiс не ходити. Скрiзь газети стiннi і, в яку казарму не зайди, в який робiтничий клуб не заглянь, а на селi — в сельбуд. Це в нас тiльки щось за республiка така особлива.

— Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим, у хатi мiсця не буде за це? — сказав батько.

— Буде, не журiться, тату!

Батько по тому витяг витушку з — пiд полу й почав мовчки мотати пiвмiтка. Хлопцi робили своі. Було, що Давид раптом спитав у дядька Левонтiя: скiльки воно десятин у Рокитному всiії землi — i Книшевої, i Губаренкової, i iнших — огулом. Старий перестав мотати.

— Хiба ви там i про землю пишете?

— Аякже! Земельна справа — це в нас зараз найголовнiше. Проведемо землеустрiй — на ноги станемо, а нi — так i не вилiземо iз злиднiв. Це менi в статтю треба — скiльки землi. Про нарiзку тут мова йде на поля, так от по скiльки воно в якому куску?

Дядько Левонтiй пильно думав, вираховуючи в головi. Сказав потiм:

— Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось.

Давид записав триста. I ще потiм питав дядька Левонтiя про те, про iнше. Карпенко завжди спиняв витушку й вiдповiдав поважно. А потiм i мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв i своі слово в розмову до молодих.

Пiшов Давид пiзно вiд Якима.

Дома пряла сама мати на лавi, бо Христя до Гальки пiвнiвської на попряхи пiшла. Батько чобiт Петриковi латав бiля лави. Дiти вже спали обоі.

Подаючи вечерю синовi, мати згадала:

— Була Марiя Тихонова. Казала, щоб небезпремiнно до них прийшов. Аж двiчi прибiгала: зараз звечора й оце тiльки — но.

— Не казала чого?

— Нi, не казала. А тiльки небезпремiнно щоб прийшов, наказувала. I якась аж наче стривожена.

"Мабуть, Тихiн вернувся з хуторiв. Може, новина яка і, а може, листа принiс", — догадався Давид. Швиденько повечеряв i вийшов iз хати.

Бiля Книшевих ворiт, через вулицю од Кожушного двору, стояв гурт чоловiкiв. Чути було голос Гниди Якова. Наче йшли це звiдкiля та й стали. Було поночi, але пiзнав Давида Якiв, бо змовк i ждав, поки той перелiзе через перелаз у Тихонiв двiр, а тодi знов забалакав. Чув Давид тiльки уривки: "…ласий на чужi ковбаси… хай, сволоч".

У хатi свiтилося. Хоч вiкна були позатулянi матками, та не щiльно пристали до вiкон, i видно було згори вузенькi смужечки свiтла. Дверi сiнешнi були не засуненi. А в хату як зайшов Давид, од стола ступила крок Марiя до дверей йому назустрiч i спинилася серед хати схвильована й наче розгублена. Рожева нова ситцева кофточка, зшита за останньою обухiвською модою, туго обтягла її повнi груди. i в двi коси волосся заплетене обвивало голову красунi двома гадюками. Очi чорнi нiмо дивились на Давида i винувато, i радiсно. Враз ворухнувся в них острах.

Давид ступив з порога i, оглянувши хату, спинився на молодицi довгим поглядом. Мовчали обоі. Тiльки очi чорнi кликали до себе. Парубок мовчки надiв скинуту шапку. А погляду нiяк не одiрве. Марiя кинулась крок ще до нього. Очi вже близько, i чуі Давид з розтулених уст гаряче дихання. I одне лише слово палко й з благанням:

— Давиде!

Той напружився i вирвав погляд свiй з її очей. Був одхилився. I раптом ступив крок i сiв важко на лаву, одкинувшись головою до стiни. Ще довго мовчали. Давид перший провiв долонею по чолу, знизу до шапки, жбурнув шапку на лаву й спитав, хмуро дивлячись на неї:

— Чого тобi, Марiі, треба вiд мене? Марiя пiдiйшла, тиха й сторожка, до нього й сiла поруч на лавi.

— Тiльки не сердься, Давиде! — глянула з благанням.

— Ну, що таке?

Марiя мовчала хвилину. Зiтхнула з хлипом, глибоко втягаючи повiтря в себе, як дiти, буваі, пiсля плачу, i говорила тихо, сумно дивлячись у куток i не бачачи нiчого.