Андрiй Головко - Бур'ян

— Це правильно! — поклав Огир на тарiлку виделку й витер рушником вуса. — Душа болить, як гляну, як те кенесе з землi святої знущаіться, їв мене ж за клунею хуторяни взяли. Шiсть рокiв уже, а не можу дивитись. Душа болить! Оце виїде, — сонце пiдiб'іться, розсiі на стерню, коровчатами пошкрябаі ральцем, в одну борону заволоче — роди, боже, як хоч! Та вже аж косити прийде. Бувало, заблуде який — свою ниву шукаі — шукаі, сердега.

— У вас добре, що хоч сiють, — засмiявся Никанор Iванович, — а в нас хитрiший народ: на осiнь зрале, хай падалиця сходе. I родить.

— Бодай їх родимець змалечку побив був, як отак хлiборобити! — Огир аж одкинувся на спинку стiльця, опустив голову, зламав бороду об груди й дивився задумано кудись через стiл у куток. Заговорив повагом:

— У мене ж було до революцiї сiмдесят десятин. Та я її — збуди опiвночi, з зав'язаними очима по всiх кусках обводю. Нiде й у борознi не спiткнуся… А ореш, бувало, — у двi ж пари завжди, вже не боїшся, що пристануть: "гей та гей". Батуіш ту борозну в колiно. I сiіш же — не в землю, а в пух. Ну, то й родило ж… Треба любити її — землю, спиш, i в снi, було, бачиш…

— А тепер ото й не сниться, засмiявся Никанор Iванович.

— Нi, сниться й тепер.

Сидiв задуманий, важкий i хмурий. На тiм кiнцi столу весело говорили й смiялись молодицi. Матюха взяв знову карафку, мовляв, треба ж i землю святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.

— Нi, що менi оцю нiч приверзлось, аж на стiл схилився Огир i всмiхнувся, — вдивленiе чисте, не сон. Своіму здоров'ю, — одхилив вiн чарку.

Другу випив. Потiм рушником витер вуса й став розповiдати свiй сон. I жiнки затихли й повернули сюди обличчя.

…Вранцi їдуть сiяти наче: вiн, Данюша й Iлько — наймит їхнiй. Сiялкою наче їдуть, за хутiр — за садком зараз нива. Дивиться вiн — аж рiллю його та переорюі хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в книжках і: чорний увесь i чоловiк, i коняка, в соху запряжена, не в плузi, а як ото в Росiї, - у соху. I чоловiк за сохою йде. "Що за причина?" Аж оторопiв. На Данюшу: "А дивись, чи й ти бачиш?" — "Бачу, каже, сохою оре". — "Та то що сохою… А то ж на нашому!" Та так у грудях i похолонуло. Швидше до ниви їдуть, стали на обнiжку. А вiн пiд'їздить саме — Тихiн Кожушний, здоровий такий, червонопикий, а коняка — самi кiстки та шкура. Припинив, смiіться іхидно та: "Чого оторопiли? Що орю? Он тепер твоі де" — й показуі рукою на економiчеську землю, i саме — де солонцi. "Як не моі, на яких це правах?" — "А на таких правах, на совіцьких", — i смiіться іхидно, коняку поганяі. Огир став у борознi перед конякою та — по мордi, по мордi її. А вона як заiрже. А з — за лiсу сонце тодi, i не сонце, а мов пожежа, червоне так i розлилося. I іроплани, як галич, летять iз — за лiсу. Дивиться Огир — аж Тихiн як затруситься та — геп, на рiллю прямо, навзнак i руки розкидав, а з рота кров, i судороги його корчать.

Круг столу така тиша, аж чути дихання затамованi. I в тишi хтось: "Ага!" Огир перевiв дух i аж зiтхнув важко.

— Так я й похолонув увесь: Iлько ж бiля. волiв. Це ж розслiдування буде, по судах, ще i в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далi, а то вже й не кров, а зерно, як з елеватора — сиплеться, сиплеться i просто на рiллю, вже й Тихона засипало, тiльки голову й видно. Купа вже там, i все сиплеться. Я на Данюшу — бiжи за мiшками, а вiн — як скам'янiв — i не рухнеться. Хочу сам зрушити з мiсця — i не можу. Аж у пiт кинуло. I прокинувся, сорочка на менi — хоч викрути. — Огир одкинувся на спинку канапи й дихав важко, мов справдi, поки сон розповiв, заморився, задихався. На жiночiм краї заговорили тодi:

— I таке присниться. Наче проти вiйни, чи що?

— Тобi все вiйна! — махнув рукою Никанор Iванович.

— А іроплани ж i кров? — не вгавала його жiнка. — Тепер же як розказують, яка вiйна буде, аж млiіш. Нiбито — у повiтрi бiльше та газами душитимуть.

— Да, технiка — все, — озвався Матюха й повернув до тестя голову, — а вам, правда, сон теі… замiчательний приснився.

— Умгу, — закурюючи, мгукнув Данюша i всмiхнувся криво: — Якби Тихона та ще декого з землеустройщикiв схватили судороги, кучугури пшеницi насипалися б. — I — паф сизим димом.

— Та Тихiн уже. Як похрестили його, тепер як вiл ото, що на ньому iстика поб'іш: з ярма дивиться та сопе тiльки. Тут новий і.

— А хто такий?

— Та і…

Прийшли саме Гнида й Губаренко з жiнкою — крамар.

— А — а, дорогi гостi, — п'яний, розiп'яв руки Матюха, — пожалуйте! А ти, чортова Гнидо, хитруіш усе. На ж, пий тепер пiдряд, коли так, скiльки й ми випили.

Налив Гнидi три пiдряд. Далi Губаренковi.

— А своіму ж здоров'ю?