Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Там був Міцкевич, але був і Ґомбрович, бо куди ж без нього.

Краківський Ринок наприкінці травня 1989 року — це енергія і синергія, пружний виплеск накопиченого спротиву. Ніяке він не серце Польщі, той Краків — ні, він її карк. Принаймні в ті дні його справжнє ім'я було Карків і він не гнувся. Зовсім небагато на цьому світі таких місць, у яких би раптом аж так хотілося стати вільним.

Я теж захотів. Хоч і не відразу.

Отже, вона (польськість) — це ще і спротив.

1 червня 1989 року ми потрапили в саму його серцевину.

Чому я так точно пам'ятаю дату? Тому що того дня по мені вдарили з водомета? Невже я вічно пам'ятатиму ці гівнистого кольору міліцейські бронемашини і те, як з повільною неминучістю вони навели на нас — ні на кого іншого — дула своїх водометів?

Того дня ми прогулювалися Плянтами вчотирьох: Пат, маленька Co, Стрий Роман і я. От чому я пам'ятаю дату — з нами йшла Co. І все ж нас не могло не потягнути на звуки спротиву — чергової маніфестації під стінами радянського консульства. Ми перетнули Баштову і за кілька хвилин уже стояли неподалік від нього. Настільки неподалік, що могли бачити, як у ньому поспіхом зачиняють і зашторюють вікна. Зрештою, я вже розповідав про це — як з одного боку до консульства наближалися зі скандуваннями анархісти. І як з іншого боку їм назустріч сунула механізована колона міліції. А також, як ми вчотирьох зупинилися на тротуарній бровці, щоб усе це побачити, а поруч з нами ще сотні таких самих спостерігачів. Спостерігати — не найгірше і вже в будь-якому разі не найшкідливіше з людських занять.

От тільки я ще не згадував про тих людей за щільно заштореними вікнами, вони вгадувалися, вони не могли не стовбичити за своїми шторами, раптово принишклі, наче Полоній у Ґертрудиній пастці. Вони підглядали і, можливо, тремтіли від очікування провокацій, переляку та обурення. Від них вимагалося вивести з Польщі військо — не більше й не менше. Ні, не від них безпосередньо, але вони мали прийняти це до відома і переказати своїм начальникам. Тому анархісти не по-анархістському злагоджено скандували «Sowieci, do domu!» (про це я розповідав), а маленька Co все перепитувала, чому вони це кричать. Їй здавалося, що вони повторюють «Напишіть додому! Напишіть додому!». Вона по-своєму мала рацію. Але які вони всі дивні тут, у цій іншій країні!

Дивні люди під чорними прапорами з Пацифіком перекрили всю проїжджу частину і повсідалися просто на асфальт. Якби вони не були пацифістами і їм роздали шаблі, навмисне для такої нагоди викувані найкращими майстрами краківського зброярського цеху, то вони б кинулися з тими шаблями на механізовану міліцейську колону. Бо польськість — це нерозсудлива кавалерійська атака з шаблями на танки. Але шабель у них цього разу не було. Та й спротив мусив бути мирним. Жодного каменя у жодне вікно консульства.

Коли водометники все-таки, скориставшися правилом трьох попереджень, вдарили струменями крижаної, такої, що з ніг валить, води, то це був удар перш усього по нас. Аякже — першими жертвами завжди стають нейтральні спостерігачі. Так і цього разу. Вони били десь на висоті мого живота, і я вже чув у животі доволі сильний, майже різкий біль, але у ці ж секунди моїй голові ще не вірилося, що все відбувається саме так, як відбувається.

Далі було таке. З криками, прокльонами і трохи нервовим реготом усі ми кинулися врозбіг — як мовиться у «Таємниці», «обліплені одягом і мокрі до останньої нитки». Наш інстинктивний регіт мав підтримати передусім бідолашну Co: тільки б вона не подумала, що діється щось і справді погане. Отож ми вдавали, наче йдеться про якусь, раніше їй не знану гру, яка, може, й зайшла трохи задалеко, однак жодної небезпеки в собі не чаїть. «Чого вони поливаються?!» — запитувала Co на бігу, готова от-от розревітись, а ми, так само на бігу, як нам здавалося, підбадьорливо реготали їй в обличчя. На всі боки з нас летіли холодні бризки. Зрештою, й це не було зле, зважаючи на спеку.

І тут поруч з нами опинився той чоловічок, невисокий і в окулярах. Він біг звідтіля ж, і по ньому так само текло. Порівнявшися з нами, він устиг на бігу проказати: «Це тобі, малечо, подарунок від народної влади до Дня захисту дітей». Co нічого не зрозуміла, бо він же сказав це польською.

Але завдяки тій його фразі я завжди пам'ятаю дату нашої пригоди. 1 червня 1989 року сталося те, що сталося, і я відчув себе, нас, навіть маленьку Co частиною єдиного спротиву. Ми навіть його не чинили, однак усе одно стали нею. От що таке польськість: це обов'язкова і спільна причетність до звільнення, яке раптом виявляється і твоїм звільненням також. Ти хочеш бути лише глядачем, лише свідком, а тебе доцентрово затягує в учасники. Той крижаний струмінь, випущений з водомета у мій живіт, ніс у собі добру звістку про їхню і нашу свободу.