Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Але поки Суккуб знемагала очікуванням у підбалдахінному просторі «Камасутри», приречена збуджуватися спогляданням, як вона це назвала, індійських паскудств , тобто настінного розпису з доволі відвертим зображенням анального злягання в давнину, я ніяк не міг потрапити на власний виступ. Мій перший літак запізнився саме настільки, щоб другий злетів у повітря вже без мене. Того пополудня він був останній між Віднем та Лінцом. Залишалося сідати в машину, що її люб'язно надали авіалінії, і наздоганяти на автобані те, що було втрачено в небі. Слово «люб'язно» я вживаю тут без крихти іронії, а слово «наздоганяти» — з великою домішкою сарказму. Бо наздогнати вже не вдавалося нічого — ані запланованого на пізній пополудень інтакту [64] Інтакт — інтимний акт, аналогія до «теракт» (терористичний акт). Водночас і внутрішній контакт. , ані власного читання для нижньоавстрійської публіки в Будинку Адальберта Штіфтера в тому ж таки Лінці. Невдовзі з'ясувалося, що нижньоавстрійська публіка — не лише гостинна, але й по-ангельському до біса терпляча. Вони вже дізналися, що я втратив літак. Вони так само дізналися, що авіалінії люб'язно довезуть мене автомобілем. І вони вирішили чекати — попри щонайменше півторагодинну затримку з початком вечора.

Тут я, напевно, мушу дещо уточнити, щоб зняти можливі спекуляції. Насправді авіалінії подали мені свою службову чорну машину не тому, що я для них така важлива птиця, як і не тому, що аж так перейняті літературними вечорами в місті Лінці. Про Адальберта Штіфтера їхній водій теж нічого не знав, хоч і я не надто багато міг йому розповісти. Однак авіалінії зобов'язані доставити свого пасажира до кінцевого пункту у найшвидший спосіб, от і все. На заднє сидіння нашого авта запакувалося ще троє пасажирів, дві дами і сильно підхмелений, та все одно вельми інтеліґентний професор математики. Зрозуміла річ, то були поляки. Це випливало як з підхмеленості, так і з інтеліґентності. На відміну від мене, вони запізнилися з Варшави, а потрапити мали до Зальцбурґа. І тільки на цьому відтинку, поміж віденським летовищем Швехат і Лінцом, я з ними опинився, як це іноді називають колеґи-літератори, в одному човні. Професор, не тільки математик, а й видатний спелеолог, час від часу передавав мені почату пляшку «Фінляндії». Мені покращало. У мене зненацька з'явилися додаткові дві години життя. Я споглядав австрійські коров'ячі пагорби за вікном і вкотре думав про взаємозалежність людини та ландшафту.

(Гаразд, насправді я думав про Суккуб та про всі її ландшафти).

У цей час вона, перезбуджена спогляданням настінного розпису в кімнаті «Камасутра», могла виходити на прогулянку Ґрабеном. На ній напевно був той її бандитський капелюх, і навколишні албанці напевно зачіпали її хто криком, хто поглядом.

Коли о восьмій двадцять ми загальмували перед Будинком Штіфтера в Лінці, пляшку «Фінляндії» було спорожнено лише наполовину. Завдяки цьому я радше без проблем розшукав залу, в якій мене дочікувалося з півсотні людей. На мою появу вони зааплодували так гучно, ніби я приніс їм вістку про безсмертя душі. Я відчув себе закривавленим героєм битви, що крізь ворожі шрапнелі все-таки пробився до розташування своїх.

Цікаво, що робила Суккуб, поки я читав ті два уривки з «Московіади»? Ходила берегом Дунаю і змушувала арабів озиратися?

Найгірше, що ми з нею мешкали в різних готелях. Мені було замовлено «Вольфінґер» — той, що в самому центрі на Гауптплятці. До речі, тепер я знаю, звідки в поезіях Петра Мідянки взялося слово «гоп-пляц». Але це принагідно.

О дев'ятій двадцять я нахабнувато запропонував публіці розходитися. Але в неї виявилося до мене ще багато запитань. Я відповідав на них до за чверть десята, після чого з'явилися нові запитання. Вони виникали з моїх відповідей на попередні. Я вже бачив, як довга вервечка тамілів так і тягнеться слідом за Суккуб — повз індійський ресторан «Тадж Махал», уперед, усе ближче до її готелю. Я навіть бачив, як роздуваються в них ніздрі. Перед тим я ніколи не бував у Лінці і, відповідно, не міг знати, що в ньому є саме цей індійський ресторан. Але в ту мить я бачив його цілком виразно — і вивіску, і світильники, і столики надворі. У своїх відповідях я робився надміру різким і, мабуть, поверховим. Публіка все одно поаплодувала на завершення. «Зрештою, можемо ще поспілкуватися з нашим гостем у фойє при келиху вина», — оголосила господиня вечора.

І поки я, граючи вилицями, уявляв собі, як десяток індусів уже кружляє довкола Суккуб у готельному номері, повільно роздягаючи її, якийсь ученого типу хлопчина з келихом вина взявся настирливо переконувати мене, що капіталізм — це нудно, а Захід — жахливо. Хоча ні, швидше навпаки: капіталізм — це жахливо, а Захід — нудно. Я не став би йому заперечувати, навіть якби не мусив нікуди і негайно бігти: мені справді було і жахливо, і нудно. Свій келих вина я випив двома ковтками. Добре, що австрійці подають вино ахтелями. [65] Від німецького Achtel, себто одна восьма — сто двадцять п'ять грамів.