Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

«Цей — останній точно, — запевнив Длинний. — Пам'ятаєш у Євтушенка щось там про останню в житті жінку? Ту, яка легкою долонею закриє тобі по смерті повіки? Ця була з таких. Я лиш побачив — і згорів, ніби сірник, причому не білоруський. І от я гладжу її легку долоню, занімілий, а вона каже: «Пророк уже зійшов з вершин Алтаю й наближається до нас».

«Який ще в біса пророк?» — не зрозумів я.

«Пророк Вісаріон, — відказав Длинний. — Хоч я спершу так, як і ти, нічого не додув і спитав, який у біса пророк. А вона мені: «Не богохульствуй». Тоді я їй — що уважно її слухаю. Мені ж її так хотілося, що кранти! А, може, то був гіпноз?».

Після цього Длинний переказав кілька найсуттєвіших деталей щодо згаданого пророка. Вісаріон є особою радше мого, ніж його, віку і живе у сибірській тайзі. З початку 90-х років проповідує кінець світу як варіант природного самозахисту Матері-Землі. За його версією, він має настати не від води, а від піску. Потопу не буде, а будуть безконечні піщані бурі, навчає пророк. Тому все замете і всіх заметуть. («Піску буде стільки, що лише шпиль цієї піраміди з-під нього стирчатиме», — скаже зі сміхом Длинний, коли ми пізніше здіймемося на 102-й, оглядовий поверх Емпайр Стейту). Пророк Вісаріон заснував церкву — як і слід було сподіватись, Єдину, і зібрав кілька тисяч послідовників у горах Алтаю. Вони збудували собі екологічно правильне поселення, що його називають чи то Обителлю Світанку, чи Столицею Добра. Крім того, пророк написав Останній Заповіт — сильно виправлену і доповнену, більш як 800-сторінкову версію Нового Заповіту. З моменту її завершення він велить називати себе Вісаріоном Христом. Насправді його звати Сергій, і замолоду він певний час прослужив сержантом ДАІ.

Ми йшли Бродвеєм униз, і нас пронизувало його принадне світло. Усі зустрічні заглядалися на Длинного. Його світле вікінґівське волосся розчісував південний, від океану, вітер. На Бродвеї загалом ніхто вже ні на кого не дивиться, тобто нічому вже не дивується — ну хіба що там з'явиться без охорони Мадонна чи Вуді Аллен з охороною. Проте, чорт забирай, на Длинного всі зустрічні (а був їх того вечора мільйон) витріщалися так, наче він зійшов з небес.

Тим часом він розповідав далі: «Одного разу я запитав її в лоб: навіщо це все. Навіщо я їм потрібен, чого вони хочуть. А вона мені: «Вісаріон — твій Бог, і він уже йде до тебе. Не ти Йому потрібен, а Він тобі». Іншого разу сказала більше: «У Парижі Зло звоював, у Лондоні. Тепер ще в Амстердамі — і до Нью-Йорка. Але тут Йому буде найтяжче». Потім ще іншого: «Відречися від Зла і прийди до Вісаріона! Тут Місто Диявола, тут буде останній бій!». Вона хотіла мене в якісь його апостоли. У них були плани заснувати в Нью-Йорку центральну місію, відкрити телеканал. Я думаю, що це все наркотрафік. Вона казала: «Ви ніби близнюки. Як один упаде, то і другий не втримається. Тільки в нього волосся чорне, а в тебе біле. Вісаріон до того ж, як і ти, художник, він картини пише. Вона не казала, що він ще й колишній мент. Хоч яка різниця — Христос же свого часу потусував серед митарів!».

Ми сміялися на повну. «Тобі не було дивно? — спитав я Длинного в першому ліфті Емпайр Стейту. — Чи, може, страшно?». Длинний трохи замислився й відповів: «Бувало. Особливо, коли я забагато блюзнірствував. Це її просто бісило. Вона кричала, що таким, як я, в них розривають серце».

Він ще трохи посміявся й додав: «Ну, чому вона ніколи не сказала, що я горітиму у вогні?».

Ми промовчали всю чергу до другого ліфта. Щойно виходячи з нього, вже на самій горі, на 102-му поверсі, я наважився запитати: «І як ти з цього виплутався?». Длинний відповів запитанням: «А хто сказав, що я з цього виплутався?».

На моєму знімку, зробленому з тієї оглядової тераси, панує темрява. Камера Длинного виявилася нездатною схопити весь океан вогнів далеко внизу і поруч з нами. Виразно видно тільки яскраво підсвічену шишку Крайслера та менш виразно щось іще — мабуть, Рокфеллер-Сентер і Дженерал Електрикс. Таким чином, це вид на північ. Знімка з південним видом у мене взагалі немає. Але я точно пригадую, що ми дивилися в той бік — перш усього на Близнюків. Тому що я пам'ятаю, як Длинний зауважив: «Коли б не вони, ми б із тобою стояли тут вище за всіх. А так ми на другому місці. І навіть Кінґ-Конґ сюди вже не лазить».

Північна вежа Близнюків перевищувала Емпайр Стейт більш як на сто метрів. Проте до відновлення статус-кво лишалося неповні три роки.

Стоячи так високо, вже майже у хмарах, знову хотілося випити. Проте все, що лишалося в пакетах, ми нашвидку видудлили ще при наближенні до Емпайр Стейту. Інакше в нас усе відібрали б охоронці хмарочоса при подвійному обшуку. «Минулого року тут постріляв один палестинець, — пояснив Длинний. — Саме тут, на 102-му. Сім куль у таких, як ми, й останню в себе. Тепер тут особливо не розгуляєшся». «А що з тим літаком?» — запитав я. Длинний не зрозумів. «Хіба тут ще не бувало такого, щоб літак врізався у хмарочос?» — наполягав я. «Не знаю, може в якомусь фільмі, — знизав плечима Длинний. — Тут часто знімають про катастрофи. Кожен хмарочос — це вже катастрофа». [58] 28 липня 1945 року в будівлю Емпайр Стейт і справді врізався військовий літак Б-25 Мітчелл. Я здогадувався.