Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

За часом відвідання Кведлінбурґ є найостаннішим містом цієї книжки. Він таки трапився мені насамкінець як особливо подарована вищими силами додаткова нагода, такий собі географічний бонус. Ним я завдячую передусім Томасові та Вікторії з Маґдебурґа. Таким чином, сходинкою до міста Q стало місто М. При цьому з'ясувалося, що навіть якби я не писав цієї книжки, Кведлінбурґ обов'язково варто було побачити за першої ж нагоди. Бо він, висловлюючись невигадливою мовою путівників, справжня перлина. Це таке винятково цілісне і якесь аж підручникове втілення старої Німеччини в самому її серці (слово Herz тут невимушено римується з Harz [59] Гарц — гірська система у Східній Німеччині. ), що варто це спізнати бодай заради білосніжної чистоти явища. Ну, недаремно ж саме в ньому знімали «Білосніжку і Червону Квіточку»! А також «Семеро гномів», ясна річ.

Чому ані союзники, ані росіяни не розгаратали цього вщент у роки війни, як вони успішно вчинили з десятками тисяч інших старонімецьких міст — не знаю. Чому послідовна у нищенні історичної спадщини НДР не надолужила згаяне росіянами чи союзниками і не довела справу до пуття — не знаю також. Не сумніваюся, що Томас Многознавчий розповідав мені того дня про якісь неочевидні, але переконливі причини. Мушу визнати, що був неуважним. А неуважним я був тому, що увесь той час — перетинаючи цю фахверково-казкову територію, задивляючись то на Роланда Несамовитого з мечем на сторожі при ратуші, то на Біржу, то на вежі кірх, то на старезного воза серед соняшників у монастирському дворі (та мало на що я там задивлявся!), напружено вичікував бодай чогось — якоїсь події, випадку, ситуації, про яку зможу потім написати в цій книжці. Бо не писати ж мені врешті лише про пенсіонерів на екскурсіях! Хоч і це тема, чому б і ні — ця однаковість поведінки і зовнішності, ця типовість коментарів і жартів, ця дисципліновано-зібрана маршова колективність.

Але перед нами ще був замок на Замковій горі, до якого ми піднялися по Гое Штрассе. Гаразд, от принаймні буде ще одне місто, на яке подивлюся з гори і додам до колекції, вирішив я. Забігаючи наперед — вид згори Кведлінбурґові дійсно личить: гострі кути черепичних дахів, фахверкові поверхні стін, усіяні квітниками тераси підзамча, садово-паркові заплави, все ще зелені у середині вересня, лагідна лінія узвиш Гарцу на овиді. Я переглядаю знімки, що наклацала і вибрала для мене Вікторія, і мені знову, як кажуть художники, хочеться там бути. Ще трохи — й мені захочеться перечитати братів Ґрімм, а це вже недобре.

Добре натомість інше: те, що при вході до замку, всередині брами, сидів музикант. Він був з гітарою, але річ, яку він грав, була для лютні, під мінусівку з програвача. Скільки таких менестрелів у джинсових латаних латах розбрелося по містах і містечках Старого Світу з його пам'ятками та руїнами? У цій книжці, як ви вже зауважуєте, вони виникають цілком регулярно. Напевно, я й не згадував би про нього, навіть мимобіжно, як отут, якби не його таємниче перевтілення. Бо коли за годину ми поверталися тією ж дорогою через браму, на його місці вже чатував інший — вилицюватий і кирпатий, червонощокий і білобровий, зі злиплими на потилиці та на лобі русяво-світлими пасемцями. І він грав, та ні — він наярював на гармошці, і це була дуже легко впізнавана пісня, здається, якась «Катюша», і всі ті дисципліновані пенсіонери, проходячи повз нього, якось так напівзгиналися і сипали йому до шапки, замилувано усміхнені, свою дзвінку євромонету. Я згадав, що в нас їхніх ровесників називають чомусь дітьми війни.

Скільки разів я бачив Кельнський собор з потяга, наближаючись до Кельнського вокзалу, а відтак їдучи далі? Безліч.

Урешті я навіть почав замислюватися над тим, щоб одного з разів улаштувати собі в Кельні пересадку і виграти на цьому якісь три чверті години між потягами.

За цей час можна — так мені здавалося — встигнути.

Ні, не облазити все це громаддя, обдивившись усю різьбу тріщинок і рисочок на філігранній поверхні цього велетня.

І не вибратися залізними сходами на сам вершок його південної вежі, звідки мусить бути видно Ла-Манш, Англію і Біскайську затоку. (А також — на Сході — Говерлу).

І не обмацати зором усі його вівтарі, скульптури, розписи та нагробки з іменами, що однаково не скажуть мені майже нічого, лише засмітять ненадовго комори пам'яті.

І не проникнути до скарбниці, і не торкнутись електропневматики на жодному з двох органів, і не вдарити билом на всю Європу об металеву тушу Товстого Петера.