Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Венеція туманна. Її туманність у рази насиченіша від лондонської чи будь-якої іншої. Зрозуміло чому: на все значно менше місця, якихось лише вісім бродських миль у діаметрі.

Звідси й уявлення про «місто привидів» (або, за Бродським, силуетів). Венеція — місце, яке в силу своєї туманності, а водночас захаращеності є ідеально придатним для безслідного зникнення з видимої поверхні буття. Для цього вам, авторові, зовсім неконче топити героя в каналі — вистачає запустити його грудневого ранку до найближчої крамнички по сигарети і на зворотному шляху заблокувати йому вхід до щойно прокладеного в тумані власним тілом коридору. А ще ж є наймані вбивці з дагестанськими прізвищами, таємна інквізиція, що досі нелегально виконує вироки на роззявах, або містичні ложі, що змушені практикувати ритуальні вбивства.

А якщо всі ці можливості поєднати з потребою героя? Тобто якщо він і сам понад усе бажає зникнути?

До всіх цих мотивацій хочеться додати вельми спеціальну спорідненість Венеції зі Львовом — ще одним нині занепалим містом, яке в силу географічної похибки уявило себе розташованим у самісінькому Центрі, тобто Серед Земель. Щоправда, львівська середземність інакша, вона стосується дещо східнішого пункту перетину морів Балтійського і Чорного. У цій книжці я ще повернуся до цього моменту.

Львів і Венецію поєднано левом. Венеційський лев крилатий, він є атрибутом (я нічого не плутаю? атрибутом, не символом?) Святого Марка. Для того, щоб місто його набуло, потрібен був подвиг венеційських міщан Рустічо і Боно, які викрали нетлінні мощі з окупованої сарацинами Александрії й перегнали їх морем (а як інакше?) до Венеції.

У Львові лев не набутий, а вроджений. Місто отримало своє ім'я ще перед заснуванням — так у наші часи завдяки УЗД отримують імена ще не народжені діти. Залишається нез'ясованим, чи не мав королевич Лев серед своїх духовних патронів Святого Марка. Якщо так, то левина лінія зв'язку між Венецією і Львовом робиться чимось більшим, аніж випадковий геральдичний збіг.

Проте значно відчутніше обидва міста поєднано водою. Це єдність не двійників — антиподів. Тобто Львів є Анти-Венецією, він розташований на протилежному до неї полюсі. У Венеції вода з'їдає місто, у Львові навпаки. І якщо Венецію знищить потоп, то саме він єдине стихійне лихо, яке Львову нітрохи не загрожує. Хіба що потоп фекалій, однак про це в іншому місці.

Тут я обмежуся лише заувагою, що Львів на той час був містом, яке я знав. У своїх писаннях про нього я йшов усе далі — в тому сенсі, в якому дедалі досвідченіший коханець іде все далі в любощах зі своєю дівчиною, все тонше розуміючись на всіх її стогонах і схлипах та їхніх відтінках.

Тепер, коли я більш-менш пояснив, чому Венеція, перейдімо до таємної місії панів Аполлоні і Россі. Проте спершу про труднощі описування та орієнтацію на місцевості.

Венеція присутня всюди. Вимовляєш найзвичайніші слова на зразок «лазарет», «арсенал» або «карантин» — і ти вже в ній, бо всі вони з неї. Вона в малярстві, поезії, романах, фільмах, п'єсах, кліпах, комп'ютерних іграх. Венеція кровозмісна, інтенсивно-інцестуальна. У ній перемішалися смаки, жанри і стилі (здається, всі) — Казанова з Гемінґвеєм, Донна Леон з Мадонною, Томас Манн із Джонні Деппом, Отелло з Карпаччо, а Райнер-Марія з Джеймсом Бондом. Якщо я скажу, що на світі існує сто тисяч творів мистецтва, присвячених Венеції, то ви мусите повірити, бо їх, цих творів, усе одно не злічити. Написати сто тисяч перший роман про Венецію — ідея чудова, але безнадійна. На Венеції знаються всі — навіть і ті, хто ніколи в ній не бував.

А є ще ж і ті, хто побував у ній, і їх мільйон мільйонів. Офіційна статистика свідчить, що тільки туристів-одноденок у ній 50 тисяч на день. Усі вони, безумовно, що називається, відвідують — себто роздивляються, торкаються, фотографують, фільмують, записують і купують на пам'ять. Можна припускати, що таким чином на світі щороку додається 18 250 000 людей, які знають Венецію.

Тому писати про неї означає виставляти себе на посміховисько. А щоб не виставляти — слід знати її не так, як усі ці 18 250 000, а так, як я тоді, в тому березні, уже знав Львів (див. трохи вище).

Пишучи про неї, слід бачити її до найменших подробиць і вміти по ній пересуватися із зав'язаними очима. Хоч по ній і з широко розплющеними пересуватися вельми непросто. Та й що означає в її випадку «до найменших подробиць»? Подробиць у ній жахливо багато, їх безліч (у «Перверзії» я іноді кажу не «безліч», а «сорок», бо це число начебто й означало «безліч» серед євреїв Джудекки).