Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Забагато всього. Тому найпершою характеристикою Венеції має бути всьогість, а її дефініцією — занадто велике скупчення речовин і речей у занадто малому просторі. Якщо вірити Бродському, то Венеція і в найкращі часи сягала якихось лише восьми миль у протяжності між найвіддаленішими пунктами. Де нам у цій тісноті й рясноті розмістити такі астрономічні кількості масок, носів, окулярів, панчох, перлин, пелерин, ходуль, хустин, гітар, поштівок, біблій? Різницьких ножів і середньовічних кондомів?!

Через настільки катастрофічний брак місця Венеції залишається складати і складувати у всіх своїх складках, тобто нашаровувати свої вмісти і змісти вертикально. Звідси її палімпсестна природа — шар поверх шару, а над ним знову шар, і потім ще, і ще, і вони взаємно проникнуті, вони завжди проступають один з-під одного. Можливо, це своєрідний культурний цвинтар, де всі гробниці давно переповнені, а більшість могил братські?

Звідки ця венеційська всьогість? Я припускаю, що передусім з води, тобто з моря, з його безодень. Венеція була морською метрополією Старого Світу, вона пильнувала Середземномор'я, тобто єдине на світі Море Посередині Всіх Земель. Не існувало такого товару, на який у неї не було би претензій. Усе, що здобувалось у Старому Світі, звозилося морем до неї, Старий Світ з усіма своїми кораблями увесь нагромаджувався у Венеції, вся його, Старого Світу, старовина, все його старье . Тому Венеція — ніби вдова старйовщика. Я знаю, що українською слід казати «лахмітника», однак Венеція тільки почасти вдова лахмітника, та й усе її лахміття дотепер зберігає блискучі ознаки ледь потертої елегантності.

Отже, це було Місто Посеред Моря, що лежало Посеред Земель. І так тривало б без кінця, через всі віки прийдешні . Але одного разу почався кінець. Початок кінця Венеції заподіяв, ясна річ, ґенуезець. Професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, якщо пригадуєте, назвав його «ідіотом Колумбом». Ідіотизм Колумба не просто межує, як і кожен інший ідіотизм, із геніальністю — він є геніальністю як такою. Захоплено повіривши у круглість земної поверхні, Колумб надумав скористатися нею для знівелювання досягнень Марко Поло (ще один відгомін ґенуезько-венеційського протистояння). Діставшися свого Китаю, а насправді відкривши Америку, він (я про Колумба) піддав катастрофічному переглядові всі попередні уявлення про Середину Земель та її Море. І з того часу починається спершу трагічне, а згодом приспано-меланхолійне сходження Венеції з Центру на одну з периферій.

Венеція є притчею про минущість кожного розквіту. Як і загалом про минущість.

А минущість, починаючи з другої половини того березня, стала моїм демоном номер один. Минущість і тимчасовість, і зникомість — скільки ще назв у цієї примари? Формально, на найнижчому рівні, це виявляло себе у зворотному відліку днів, що їх мені залишалося пожити серед блаженних садів Заходу перед тим, як знову навіки (аж так патетично мені про це думалося — навіки!) бути з них вигнаним. Наді мною вже тяжіла, як писав поет, «точна дата на квитку». Квиток був на літак — із Франкфурта до Києва. Мені залишалося близько сорока днів, і я мусив поставити крапку в романі — у всіх сенсах цього слова. Зрозуміло, що як тільки я це усвідомив і полічив дні, роман перестав мені писатися. Поки мій герой вихлюпував усілякі зізнання в гуртожитських і не тільки гріхах, поки він досягав третього й четвертого алкогольного ступенів, поки нестерпно повільно вирушав у свій цілоденний похід Москвою, все йшло доволі пристойно і з чималим задоволенням. Щойно йому, героєві, як і сюжетові, довелося прискорити пересування (ну, хоча б у гонитві за викрадачем власного гаманця) і щодуху розкриватися назустріч галюцинативним випробуванням, як усе заглухло. Я годинами просиджував над одним і тим самим реченням, не знаючи, задоволений я ним чи ні (явна ознака того, що ні). Доброго ранку, творча кризо, казав я, дивлячись у стелю, бо жодної замовленої на ніч підказки, жодного виходу із глухого кута мені вкотре так і не наснилось. Одного дня в телефонній розмові з Азою з мене вирвалося, що я не знаю, як мені далі бути з героєм. «Та втопи його у якомусь каналі!» — весело різонула вона.

Слово «Венеція», звісно, не пролунало. Та й топив я того дня не героя. Та й не в каналі, а в каналізації, московській. Однак відтоді я запам'ятав, я знав, що вона, Венеція, стане ще й моїм романом.

Нагадаю: все, що я досі тут написав — це мої спроби відповісти на питання «Чому Венеція?». Далі — їхнє продовження.