Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Цю тактику мені довелося застосувати відразу ж по тому, як вермонтський сусід Солженіцина лишив мене у спокої. Якийсь дуже приязний і бездоганно ґалантний окулярник поманив мене приєднуватися до цілого кола осіб, що в ньому він виглядав на улюбленця і лідера. Я вдав, ніби приєднуюся з величезною радістю, і почав з усіма знайомитися.

Насправді я в ту мить потрапив до іншого виміру. Раніше у своєму житті (ого, втретє!) я зустрічав лише російських або польських письменників. Ну гаразд — іще двох-трьох німецьких чи австрійських, одного-двох угорських. А тут я вперше побачив живих письменників з Чилі, Тайваню, Бірми, Сомалі! А також і з таких країн, про які я навіть не знав, що в них бувають якісь письменники. Нині я вже не пам'ятаю їхніх імен, а ті, які пам'ятаю, все одно не назову. Найбільше серед них було еміґрантів, що повтікали на вільний Захід від рідних диктатур і тепер мусили викладати по університетах усілякі ідіотські постколоніальні студії.

А ще я вперше в житті (ммм-да!) побачив письменника-ґея, котрий саме оприлюднив свою капітальну працю про кохання Оскара Вайльда з Андре Жідом. А також письменницю-колишню-повію, котра саме видала черговий том сильно автобіографічної прози. І на додачу письменника — друга Джека Ніколсона, дуже схожого на самого Джека Ніколсона, але зі скляним оком.

І всьому цьому товариству я почав активно розповідати про все на світі, передусім, здається, про метафоричну структуру своєї збірки «Екзотичні птахи і рослини» — тільки б вони слухали і мовчали, і самі не зверталися до мене з жодними запитаннями.

І тут до «Салону гостинності» увійшов хтось такий, про кого неможливо було не подумати — ось він, фрік. Щось таке в ньому промайнуло вже на порозі, з самого початку, і справа, звісно, не в кульгавості, хоч і кульгавість його була фрікуватою. А в чому ж тоді? У погляді? Так, безперечно, у погляді, якомусь трохи вовчому. Але й в усьому іншому. Як наприклад, у тому, що на ногах він мав лише шкарпетки. Років йому було з шістдесят, і змахував він на сильно побитого життям. Коли згодом у номері я зазирнув до фестивальної брошури, то прочитав про нього, що свого часу він на знак протесту відмовився від канадського громадянства і покинув країну, ось уже кілька десятків років живе в Мавританії, навернувся в іслам, а у своїх творах «нещадно викриває фашистську західну цивілізацію».

Доброприязний окулярник-чилієць, ясна річ, поманив до нашого кола і його. Знайомлячись із кожним занадто нервово, він хлюпав навсібіч вином і, намагаючись вибачатися, звернувся до однієї з пань, молодої дружини сомалійського вигнанця: «Перепрошую, мадам, я, здається, посадив кілька плям на ваш бюст». Очікуваного ним сміхового вибуху по цих словах не настало, тож він, сухо реготнувши, і, як йому здавалося, рятуючи ситуацію, пішов ще далі: «Доведеться мені його вилизати». Дружина сомалійця спалахнула і не сказала нічого, а її чоловік, ще хвилину тому втілення спокою та комфорту, люто блиснув білками очей і дещо завищеним тембром різко спитав: «У чому ваша проблема, сер?». Усі затихли. Фрік утямив, що бовкнув дещо цілком незграбне, і продовжив ще незграбніше: «Вона з вами? Я мав на увазі не те, що… Я тільки хотів її…», — він розпачливо махнув рукою, не договоривши. Усім зробилося трохи жаль його, і в колі запанувала досить напружена мовчанка, а на зразково-інтеліґентному чилійцевому лиці вималювалися болісні пошуки якоїсь нової об'єднавчої теми. Проте фрік випередив його: «Свої черевики я забув у літаку. Я роззувся, щоб трохи відпочили ноги, і забув їх там, уявляєте? До того ж авіалінії загубили мій багаж. Вони доставлять його лише завтра! До завтра я мушу ходити в цих самих шкарпетках. Я їх не змінював ще з понеділка. Найкращий гумор — це коли жартуєш із себе самого, правда ж? А мені завжди так не щастить!». Він удруге реготнув, але тільки він, ніхто більше. Була п'ятниця.

Тоді він знову заговорив. «Як загалом вам живеться в цьому скандальному готелі?» — спитав він, ні до кого особисто не звертаючись і дивлячись на свої шкарпетки. «А чому він скандальний?» — прийшов йому на допомогу чилієць. «О, то ви не знаєте, що в ньому діялося в березні сімдесят сьомого? — зрадів Він (так, хай надалі він так і пишеться — Він) і обвів усіх тепер уже переможним поглядом. — Марґарет Трюдо… Ви чули про таку? Дружина тодішнього канадського прем'єра. Вона тоді втекла від чоловіка і стала ґрупі… Вона нібито хотіла стати фотографом і чіплялася всіляких зірок, а потім волочилася з ними. У цьому готелі тоді мешкали «Роллінґ Стоунз», і вона винайняла кімнату по сусідству, поруч із Кійтом Річардсом. Ну, звичайно, вона цілилася на Джаґера, брудна шлюха, але той лише водив її до клубу, polite and charming [110] Чемно і чарівно (англ.). , як вона сама про це пише».