Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Помаранчева поетика є вельми активним аргументом проти тієї «зони сірості», в яку понад десятиліття намагалися затягнути Україну її мало компетентні і мало симпатичні керівники. Їм ішлося про країну нецікаву, позбавлену власного обличчя, невидиму світові. Вони «конструювали» її собі під стать, відповідно до власних сірих фізій і таємних потреб. Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад, кольором вибуху людського в людях. Упродовж 16-ти днів активного спротиву Майдан Незалежності в Києві явив собою перемогу людського над владною технологією.

Це також перемога Європи як етичної вартості. Мій польський приятель Анджей Стасюк пише про це у своєму чудовому есеї так: «Саме в Києві точиться боротьба за підставові європейські вартості, що їх на Заході сприймають як щось, само собою зрозуміле, щось, дане раз і назавжди». Анджей Стасюк назвав свій есей «Європо, ти стала більшою».

Мої фантазії не знають меж. Я маю тисячу проектів і тисячу друзів, з якими ці проекти можна було б утілювати в реальні справи. Ми зробимо — сподіваюся, з вашою допомогою — безліч кроків до взаємного зближення, щоб денонсувати той «санітарний кордон», котрий нині ділить одну Європу від іншої.

«Моя Європа» — так називається наша спільна з Анджеєм Стасюком поетографічна книжка. На завершення дозвольте мені ще одну поетографічну метафору. Вона випливає безпосередньо з розглядання географічних мап. Усі вони демонструють нам одне й те саме: в Україні немає ані краплі води, яка б не належала Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.

Отакими словами збиралося того ранку промовити з мене Momentum. А тепер, коли я пишу ці рядки і перечитую ті слова, мені насправді хочеться лиш одного. Ні, не стискати кулаки і не грати вилицями, і навіть не плакати від безнадії та безсилля. Мені хочеться вічно йти ледь припорошеними дивним снігом набережними і площами міста Страсбура, просто йти, ніколи не доходячи до високої цілі з її металошукачами й охоронцями. Просто вічно йти, щоб оте приголомшливе переповнення майбутнім не минало ніколи і щоб час від часу всередині тієї вічності захоплено повторювати: «Господи, як я Тобі дякую за це життя!».

Гадаю, що той парк називався іменем Таммсааре, естонського класика. У Кадріорґ до президента Естонії ми потрапили щойно наступного пополудня. Президент Леннарт Мері був, як і ми, письменником, але вже дуже стареньким, і тому промовляв жахливо тихо. Ми змушені були всі як один позамовкати і непомітно для себе самих підступити ближче, щоб урешті розчути, про що він говорить, цей старезний пітон. Не пригадую, якою саме мовою він звертався, можливо, кожною з п'яти, що ними володів.

Але це відбувалося наступного дня в Кадріорґу. Натомість першого дня я вийшов з готелю у бік Старого Міста. Дорогою я мав перетнути парк імені Таммсааре. Я майже не сумніваюся, що то був саме він. Сьогодні я обов'язково впізнав би його. Так от, я йшов парком, і все було цілком незлецьки: літо, сонце (гаряче естонське), трава, водограї, кіоски, лавки. А тоді зробилося ще краще.

На одній з лавок вилежувався брудний і п'яний росіянин. Звідки я знаю, що саме росіянин, а не, скажімо, фін? А от знаю — і все. Чомусь є в мене така впевненість, а чому — не пояснити.

І поки я йшов алеєю, невблаганно наближаючись до тієї лавки, з протилежного боку до неї невблаганно наближалися дві естонські дівчини, високі, ставні і сильні, дві нордичні лошиці в поліцейській уніформі, з гумовими киями й наручниками на поясі. У цій книжці жінки-поліцейські виникають не вперше. Але сподіваюся, що тут востаннє.

Коли я порівнявся з лавкою п'янички, вони вже бралися за нього. Їм було років по двадцять, і вони були підтягнуто-зібрані, мов ангели відплати. А йому хрін знає скільки років, такому старому і брудному. І він був плямою на тлі і на тілі їхнього світу. Як вони цю пляму усунули, не знаю, бо не озирався. А якщо й озирався, то хіба в сорокові роки з їхніми спаленими хуторами та депортаціями.

Немає на світі іншого міста, до якого я наближався би з такою ж ейфорією. Бо саме до Тернополя віз мене і решту братів по зброї мій дембельський потяг. Він називався «Козятин — Івано-Франківськ» і творив абсолютне диво: за якісь лише чотири години перекидав нас із армії у цивільне (з римою «вільне») життя. Від такого стрибка паморочилося в голові і груди забивало найтютюновішим димом щастя. Одного разу я вже писав про це так: «Усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили — десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою».