Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Але кого ви маєте на увазі, кажучи «ми»? — спитав один з патріотів.

Симоніні спочатку вдав, що вагається, а потім пустив у хід всі надібки, завдяки яким зажив довіри своїх туринських друзів: він представляє «Альта Вендіту» і є лейтенантом невловимого Нібулуса, й більше не слід його ні про що питати, бо карбонарії організовані так, що кожен знає лише свого безпосереднього наставника. Клопіт у тому, що нові вибухівки, в якості яких годі сумніватися, не робляться в одну мить, а потребують нескінченних випробувань і майже алхімічних досліджень правильних пропорцій складників, та ще й випробувань на відкритій місцевості. Він може запропонувати помешкання, просто на рю де ла Юшетт, а також дати необхідні кошти. Щойно бомби будуть готові, гурту підривників уже не потрібно перейматися замахом, одначе у помешканні вони мають загодя підготувати прокламації, в яких говоритиметься про імператорову смерть та задля якої мети було вчинено замах. Як тільки Наполеона буде вбито, вони повинні будуть поширити листівки всім містом, а також забезпечити кількома редакції великих газет.

— Вам не варто перейматися, оскільки у вищих колах є людина, яка до замаху ставиться дуже прихильно. У нас є людина у поліцейській префектурі, її звуть Лакруа. Хоча я не певен, що йому можна довіряти, тому намагайтеся з ним зв'язатися, бо якщо він дізнається, хто ви, може здати просто заради підвищення. Знаєте ж бо, які ці подвійні агенти…

До домовленості поставилися захоплено, у Ґав'ялі сяяли очі. Симоніні дав ключі від помешкання й значну суму на початкові витрати. За кілька днів він навідався до змовників, і, як йому здалося, експерименти вже були на доброму етапі. Симоніні заніс кілька сотень листівок, які надрукував для нього послужливий друкар, залишив ще грошей на витрати й, сказавши: «Слава єдиній Італії! Рим чи смерть!», пішов геть.

Однак того вечора, проходячи рю Сен-Северен, яка зазвичай була о тій порі безлюдною, Симоніні здалося, що він чув слідом чиїсь кроки, тим паче, що щойно він зупинявся, тупотіння теж стихало. Він пришвидшив крок, але шум видавався все ближчим, аж поки не стало очевидним, що хтось не лише спостерігає за ним, йдучи слідом, але й женеться. І дійсно, раптом Симоніні почув, як просто за його спиною хтось важко дихає, потім його силоміць спинили й штовхнули у завулок Саламбріер (ще вужчий за вулицю Кота-риболова), який трапився саме у цьому місці; ніби хтось, добре знаючи місцевість, обрав слушний момент і потрібний заворот. Притиснений до стіни, Симоніні помітив лише полиск леза ножа, яке майже торкалося його обличчя. У такій темряві він не міг розгледіти обличчя нападника, але вмить упізнав голос, який прошипів йому із сицилійським акцентом:

— Мені знадобилося шість років, щоб віднайти ваш слід, святий отче, але я впорався!

Це був голос маестро Нінуццо, якого, як був цілком певен Симоніні, він залишив на пороховому складі у Баґерії з кинджалом, увігнаним на дві п'яді у черево.

— Я вижив, бо після вас тими краями проходила ще одна милосердна душа, яка мене порятувала. Три місяці між життям та смертю і шрам на животі від стегна до стегна… Та щойно піднявшись з ліжка, я почав пошуки. Хто стрічав такого й такого священика… Врешті, хтось таки бачив його у Палермо, за розмовою з нотаріусом Музумечі, й він був дуже подібний до одного ґарібальдійця з П'ємонту, товариша полковника Ньєво… Я дізнався, що той Ньєво зник у морі так, ніби його корабель розчинився у димі, але я ж бо чудово знав, чому й як він розчинився і від чиїх рук. Від Ньєво було неважко провести нитку до п'ємонтського війська там, у Турині, й я провів у тому холоднючому місті цілий рік, опитуючи людей. Нарешті я дізнався, що ґарібальдієць, якого звали Симоніні, мав у місті нотаріальну практику, але, продавши її, вислизнув разом з покупцем, який прямував до Парижа. Абсолютно без копійки, і не питайте, як я на це спромігся, я приїхав до Парижа, ось тільки не здогадувався, яке ж це величезне місто. Мусив чимало оббігати, перш ніж знайшов ваші сліди. Я жив, блукаючи такими вуличками, як ось ця, приставляючи кільком поважним, добре вдягненим добродіям, які пішли не тією дорогою, ніж до горлянки. По одному на день, і мені ставало на життя. Я повсякчас блукав цими околицями. Я здогадувався, що такий, як ви, нехтуючи порядними будинками, відвідуватиме радше tapissi franchi , як кажуть у цих місцях. Вам би слід відпустити гарну бороду, якщо хочете, щоб вас так легко не впізнавали.