Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Вийшовши з в'язниці, Симоніні прожогом кинувся писати доповідь Лаґранжу. Він і на думці не мав глумитися з Жолі, оскільки, врешті-решт, йому було шкода цього донкіхота. Тому він сказав таке:

— Пане Лаґранж, наш суб'єкт — звичайнісінький простак, який прагнув миті слави, а його натомість спіткало горе. У мене склалося враження, що йому б і на думку не спало писати такий пасквіль, якби його не надоумив хтось з вашого оточення. Мені прикро вам це казати, але ваше джерело, саме той Лакруа, що робив для вас стислий переказ книжки, ймовірно, таки прочитав її, але, так би мовити, ще до того, як її написали. Можливо, саме він опікувався виданням книги у Брюсселі. І не питайте мене, нащо.

— Бо отримав завдання від якоїсь іноземної, можливо, прусської, секретної служби, аби наробити у Франції безладу. Мене це не дивує.

— Щоб прусський агент та у структурі штибу вашої?! У це важко повірити.

— Штьєбер, начальник прусської таємної служби, отримав дев'ять мільйонів талерів для того, щоб укрити землі Франції своїми шпигунами. Ходять чутки, що він направив у Францію п'ять тисяч прусських селян та дев'ять тисяч слуг, аби мати своїх шпигунів у кав'ярнях, ресторанах, у впливових родинах — повсюдно. Брехня. Серед шпигунів мало пруссаків чи навіть ельзасців, яких упізнали б за акцентом, тож здебільшого це — доброчесні французи, яких підкупили.

— І що, не вдається зловити й арештувати цих зрадників?

— Нам це не годиться, бо тоді вони б заарештували наших шпигунів. Коли хочуть знищити шпигуна, його не вбивають, а дезінформують. А для цього нам потрібні ті, що грають у подвійну гру. Тим не менше, я не знав того, що ви розповіли мені про Лакруа. Святий Боже, в якомуж світі ми живемо, вже зовсім нікому довіряти не можна…

— Але якщо ви віддасте їх під суд, і Жолі й Лакруа все заперечуватимуть.

— Людина, яка працювала на нас, не повинна поставати перед судом, даруйте, якщо кажу прописну істину, та те ж саме стосується і вас. Лакруа стане жертвою нещасного випадку. Вдова отримає справедливу пенсію.

Симоніні не згадав ані про Ґуедона, ані про рю де Боен. Він вирішив потім подумати, яку з цього можна отримати користь. Та й кількаденне перебування у «Сен-Пелаж» геть виснажило його.

Він попросив якнайшвидше доправити його до «Лаперуз», що на набережній Ґран-Авґустін, але пішов не на другий поверх, де подають устриці та entrecôtes [170] Антрекоти ( фр .). за рецептом, як у давні часи, але передовсім униз, у cabinets particuliers [171] Приватні кімнати для клієнтів, які існували у паризьких рестораціях, аби чоловік та жінка мали змогу обідати разом. , де можна замовити barbue sauce hollandaise, casserole de riz à la Toulouse, aspics de filets de laperaux en chaud-froid, truffes au champagne, pudding d'abricots à la Vénitienne, corbeille de fruits frais, compotes de pêches et d'ananas [172] Калкан у соусі по-голландськи, рис по-тулузьки, філе кролика з підливою, трюфелі в шампанському, абрикосовий пудинг по-венеціанськи, фруктовий салат, компот з персиків та ананаса (фр.). .

І до дідька тих в'язнів, ідеалістів та душогубів, чи хай там хто вони такі, разом з їхніми харчами. Врешті, в'язниці й існують саме для того, щоб порядні добродії могли відвідувати ресторації, не боячись ускочити в халепу.

У цьому місці, як зазвичай трапляється, спогади Симоніні починають плутатися, перетворюючись на непов'язані між собою уривки. Тому Оповідачеві не лишається нічого іншого, як скористатися записами Далла Пікколи. Парочка вже співпрацює на всю котушку й у повній згоді…

Коротше кажучи, Симоніні розповідав, що аби в очах імперської розвідки його визнали, йому довелося зробити для Лаґранжа ще дещо. Завдяки чому ж, на думку поліції, інформатор стає вартим довіри? Коли розкриває змову. Отже, Симоніні мав організувати змову, аби потім її викрити.

Підказку йому дав Ґав'ялі. Він розпитав у «Сен-Пелаж» і дізнався, коли саме той вийшов. Симоніні добре пам'ятав, де зможе знайти Ґав'ялі: рю де ла Юшетт, кабаре «Perè Larette».

Майже у самому кінці вулиці заходиш у будинок, де замість входу — шпарина, хоч вона була не набагато ширша за вулицю Кота-риболова [173] Вулиця Кота-риболова (rue du Chat-qui-Pêche) — вважається найвужчою (1,80 м) вулицею Парижа. , яка виходила на ту ж таки рю де ла Юшетт, і така вже вузесенька, що незрозуміло, нащо її взагалі відчинили, адже все одно заходити треба було тишком-нишком. Піднявшись сходами, треба було пройти коридорами, з каменів у яких проступали краплини жиру, а двері були настільки низенькими, що незрозуміло, як можна проходити в ті кімнати. На другому поверсі виднілися більш годящі двері, крізь які заходили до широких присінків трактиру, що, імовірно, складався з кількох помешкань, об'єднаних між собою; це був і салон, чи то пак вітальня кабаре «Père Larette», хоч ніхто гадки не мав, хто то такий, та й він, либонь, помер уже багато років тому.