Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Отож план був надзвичайно простий, й операція нікому не має впасти в око, тим паче Ньєво, який тільки й переймався тим, як сховати свої бухгалтерські книги.

Передбачалося, що «Геркулес» відпливе десь о першій по обіді, а власне плавання до Неаполя триватиме чотирнадцять-шістнадцять днів. Слушно було б підірвати судно, коли воно підпливе до острова Стромболі, де місцевий вулкан, повсякчас виявляючи слабку активність, уночі харкав вогняним жаром, тож навіть з першими світанковими виблисками ніхто б не зауважив, як вибухнуло судно.

Певна річ, Симоніні вже давно зустрівся з Альмало, бо той видався йому найбільш продажним серед тієї потолочі, він щедро йому заплатив, давши ще й кілька дуже важливих розпоряджень: йому треба чекати Бронте на молу, а потім провести його у трюм.

— А щодо решти, тобі, незалежно від того, яка на морі буде погода, потрібно буде дивитися за тим, коли надвечір на обрії з'являться перші вогняні викиди Стромболі. Як з'являться, спустишся у трюм, підійдеш до того чоловіка й скажеш таке: «Капітан каже, що час настав». І не забивай собі голову, що йому час зробити, а щоб тобі не закортіло дізнатись, скажу тобі лишень, що чоловікові тому потрібно буде відшукати в ящику пляшку з посланням і викинути її через ілюмінатор у море; десь поруч буде чоловік у човні, який і доправить пляшку на Стромболі. Від тебе треба лише, щоб ти повернувся у свою каюту й усе забув. А тепер повтори те, що маєш сказати.

— Капітан каже, що час настав.

— Молодчина.

Перед відплиттям Симоніні, стоячи на молу, прощався з Ньєво. Прощання було дуже зворушливим.

— Друже мій дорогенький, — казав Ньєво, — ти так довго був зі мною поруч, і я відкрив тобі свою душу. Можливо, ми більше не побачимося. Щойно у Турині я віддам ці рахунки, я повернуся до Мілана, а там… Побачимо… Може, візьмусь за свій роман. Обійми мене, друже, прощавай, і слава Італії!

— Прощавай, Іпполіто, я завжди пам'ятатиму про тебе, — відповідав йому Симоніні, який навіть спромігся видавити із себе кілька сльозинок, адже вже почав був уживатися у свою роль.

Ньєво наказав забрати з воза важезний ящик і, не відводячи очей, слідкував за тим, як його помічники вантажать ящика на борт корабля.

Просто перед тим, як Ньєво зійшов на трап, до нього підійшли двоє друзів, з котрими Симоніні не був знайомий, переконували чоловіка не пливти на «Геркулесі», адже, на їхню думку, це ненадійне судно, а почекати до завтрашнього ранку, коли відходитиме «Електрик» — корабель надзвичайно добротний. На якусь мить Симоніні завагався, та Ньєво відразу почав знизувати плечима, відповідаючи, що чим раніше документи доправлять, тим краще… Невдовзі «Геркулес» уже покидав акваторію порту…

Сказати, що Симоніні провів решту дня у дуже доброму гуморі, значить, переоцінити його холоднокровність. До кінця дня й увесь вечір він чекав на подію, якої б не побачив на власні очі, навіть якби зійшов на Пунта Раїзі, що височіла над Палермо. Він переконував себе, що згідно з розрахунками, можливо, десь близько дев'ятої вечора корабель уже буде під водою. Симоніні, звісно, не був певен, що Бронте вчинить до цяточки так, як йому було наказано, але він уявляв, як Альмало, побачивши віддаля Стромболі, йде у трюм передавати наказ, тоді бідолаха встромляє шнур у ящика й, підпаливши його, прожогом мчить на корму, де ніхто на нього не чекає. І навіть якщо чоловік докумекає, що його ошукали, кинеться, немов божевільний (зрештою, ким же ще він був?), аби загасити шнур вчасно, буде вже запізно, й вибух застане його на зворотному шляху.

Симоніні був у такому гарному гуморі через виконане завдання, що, перевдягнувшись у священицьку сутану, вирішив почастувати себе поживною вечерею у таверні у Баґерії, яка складалася з пасти, сардин та пішікйото, тушкованого у продовгуватій пательні (сушеної тріски, відмоченої протягом двох днів у холодній воді й дрібненько порізаної, з цибулею, стеблами селери, морквиною, склянкою олії, м'якуша з томатів та чорних оливок без кісточок, фісташками, виноградом без кісточок, родзинками та вимоченими від солі каперсами, сіллю та перцем).

Потім він згадав про маестро Нінуццо. Дозволяти такому небезпечному свідку вільно розгулювати не годиться. Отож Симоніні, злізши на свого мула, поїхав до порохового складу. Маестро Нінуццо, стоячи в одвірку й смалячи стару сигару, привітав його широкою усмішкою:

— Гадаєте, падре, справу зроблено?

— Гадаю, зроблено, ви, маестро Нінуццо, можете собою пишатися, — відповів йому Симоніні, обіймаючись зі словами «Слава королю», як казали у тих місцях. Обіймаючи маестро, Симоніні на дві п'яді встромив йому в спину кинджала.