Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Така вже я людина, і я приречений бути таким. Я завжди неймовірний, понурий, загадковий, злостивий. Мені вже тридцять, і я повсякчас, намагаючись відволіктися від світу, який я ненавиджу, йду на війну. Вдома я залишив недописаний рукопис роману. Я хочу побачити, як він вийде у світ, але не можу дописати його, бо мушу займатися цими бридкими рахунками. Якби я тільки був амбітний, якби мав жагу до насолод… Якби я хоч лиходієм був. Як Біксіо. Але ніц. Я залишаюся хлопчаком, живу сьогоднішнім днем, обожнюю пересуватися велосипедом, люблю вдихати повітря. Я прийму смерть задля самої смерті… І по всьому.

Симоніні не намагався втішити чоловіка. Він вважав його невиліковно хворим.

На початку жовтня відбулася битва у Вольтурно [144] Битва, що відбулася 1 жовтня 1860 року, в якій військо Ґарібальді перемогло армію Неаполітанського королівства. , під час якої Ґарібальді відбив останню атаку Бурбонів. Та тими ж днями генерал Чалдіні, перемігши при Кастельфідардо папську армію, вступив до Ареццо та Молізо, які вже входили до бурбонських земель. У Палермо Ньєво закусив віжки. Він дізнався, що серед тих, хто звинувачував його у П'ємонті, були прибічники Ла Фаріни, та ще й сам Ла Фаріна бризкав отрутою на все, що знав про червоносорочечників.

— Мені хочеться геть-чисто все покинути, — говорив Ньєво невтішним тоном, — але саме у такі хвилини не можна покидати штурвал.

Двадцять шостого жовтня здійснилася велика подія. Війська Ґарібальді у Теано зустрілися з армією Вітторіо Еммануеле. Ґарібальді фактично віддав королю Південну Італію. На думку Ньєво, він мав би зробити Ґарібальді королівським сенатором, але натомість, коли на початку листопада у Казерті Ґарібальді вишикував чотирнадцяти-тисячне військо й три сотні кінноти, сподіваючись, що король проведе огляд лав ґарібальдійського війська, він навіть носа не показав.

Сьомого листопада король переможно увійшов у Неаполь, а Ґарібальді, сучасний Цинциннат [145] Луцій Квінкцій Цинциннат (519–439 до н. е.) — давньоримський патрицій, консул. Був диктатором Рима в 458-му та 459 pp. до н. е. Вважався прикладом доброчестя та простоти. Двічі, за проханням Сенату, ставав диктатором Рима, аби захистити місто від загарбників. Цинциннат був землеробом і знав, що коли він покине свій маєток, родина загине. Втім, за шість днів розбивши ворога, він знову повернувся до землеробства, пішовши у відставку відразу після закінчення кризи й цілковито відмовившись від влади. , відійшов зі своїм військом на острів Капрера.

— Оце так чоловік, — казав Ньєво, ридаючи, як іноді трапляється з поетами (і ця його особливість найбільше дратувала Симоніні).

За кілька днів військо Ґарібальді розформували, двадцять тисяч добровольців разом з трьомастами бурбонських офіцерів приєдналися до савойської армії.

— Так має бути, — казав Ньєво, — врешті, вони теж італійці, проте для нашої епопеї — це сумний кінець. Але я більше не найматимусь, візьму піврічну платню, і бувайте здорові. У мене є шість місяців, щоб довести до кінця моє доручення, сподіваюсь, я впораюсь.

Імовірно, то була пекельна робота, бо наприкінці листопада Ньєво заледве встиг з липневими рахунками. На око, йому ще потрібно було місяців зо три або й більше.

Коли у грудні Вітторіо Еммануеле прибув до Палермо, Ньєво сказав Симоніні таке:

— У цих краях я останній червоносорочечник, і на мене всі дивляться, як на дикуна. Крім того, я маю віддячити прихильникам Ла Фаріни за наклепи. Якби я тільки знав, що все так скінчиться, тоді, у Ґенуї, замість того, щоб сісти у цю галеру, я б утопився, й то було б краще.

Дотепер Симоніні не мав нагоди дістатися до журналів Ньєво. І ось раптом у середині грудня Ньєво повідомив Симоніні, що ненадовго повертається до Мілана. Лишаючи журнали у Палермо? Забираючи їх із собою? Дізнатися про це було абсолютно неможливо.

Ньєво не повертався майже два місяці, тож Симоніні вирішив скористатися цим журливим часом (й не тільки у сенсі почуттів, казав він собі, адже що то за Різдво, коли ти у пустелі, вкритій колючими грушами, де геть немає снігу?), щоб роздивитися околиці Палермо. Симоніні купив собі мула, знову вбрався у сутану падре Берґамаскі й вирушив із села в село, частково аби позбирати плітки у місцевих кюре та селян, але передовсім, щоб опанувати секрети сицилійської кухні.

Знаходив незалюднені таверни за межею містечка, де подавали дикі й дешеві делікатеси (але з чудовим ароматом), як-от грибний суп з хлібом: треба кинути до супниці кілька окрайців хліба, щедро приправлених олією та щойно змеленим перцем, закип'ятити у трьох чвертях підсоленої води нарізану цибулю, м'якуш томатів та мелісу, через двадцять хвилин полити хліб, потім дати трохи настоятися — і ось вам готова перша страва.