Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Золя було притягнуто до суду [325] Згадана стаття Золя була публічним листом до президента Франції, у якому автор називав виправдання Естергазі «ляпасом, що плямує обличчя Франції», й відкрито звинувачував владу й військовий суд у тому, що вони навмисне засудили невинну людину. Саме це й було названо «образою влади» й стало приводом для суду. , і, на щастя, його засудили до року ув'язнення. «Є ще у Франції правосуддя!» — пише Дрюмо, якого у травні було обрано депутатом від Алжиру, а отже, у кабінеті буде чимало антисемітів, котрі відстоюватимуть погляди антидрейфусарів.

Начебто все йшло на лад: у липні Пікара засудили до восьми місяців позбавлення волі, Золя втік до Лондона, й я вже був повірив, що справу закриють назавжди. Аж ось з'явився якийсь капітан Куїньє, котрий доводив, що лист, у якому Паніццарді звинувачував Дрейфуса, було підроблено. Гадки не маю, як він міг таке казати, адже моя робота була бездоганною. Хай там як, а в генштабі до його слів дослухалися, й оскільки лист знайшов і показав усім Анрі, то розпочалися балачки про «лицеміра Анрі». Наприкінці серпня, припнутий до стіни, Анрі розколовся й був ув'язнений у «Форт Мон-Валер'єн», а наступного дня перерізав собі горлянку власною бритвою. От я й кажу: певні речі ні в якому разі не можна довіряти військовим. Хто ж так чинить? Арештували людину, яку підозрюють у зраді, й залишили йому бритву.

— Анрі не вкорочував собі віку. Йому вкоротили віку! — наполягав розлючений Дрюмо. — У генштабі ще забагато євреїв! Випустимо акції, хай люди купують їх за передплатою, й таким робом назбираємо коштів на процес для реабілітації Анрі!

Однак за чотири чи п'ять днів по тому Естергазі втік до Бельгії, а звідти — до Англії. Це майже те ж саме, що визнати свою провину. Та мій клопіт у тому, щоб, захищаючись, він не звалив свою провину на мене.

Тим часом, поки по мені отак чорти ходили, я знов уночі чув у помешканні шум. Наступного ранку, прокинувшись, я побачив, що догори дриґом перевернуто не лише мою крамницю, а й винний льох, а дверцята, які ведуть у підземелля, стояли відчинені.

І поки я питав себе, чи не варто мені тікати, як Естергазі, у двері крамнички подзвонили. Це був Рачковський. Не піднімаючись нагору, він умостився у кріслі, яке я виставив на продаж, сподіваючись, що його хоч коли-небудь придбають, і тут-таки випалив:

— А що ви скажете, як я доповім у Sûreté [326] Головне управління національної безпеки — відділ французької поліції, заснований Франсуа Відоком у 1812 році. , що у вашій каналізації лежать чотири трупи, звісно, не згадуючи, що один з них — моя людина, яку я де тільки не шукав? Мені уривається терпець. Даю вам два дні, аби ви забрали протоколи, про які ви казали, й я забуду про те, що бачив унизу. Як на мене, цілком чесна угода.

Втім, мене анітрохи не здивувало, що Рачковський знає про підземелля. Однак, з огляду на те, що мені сяк чи так доведеться дати йому якісь документи, я вирішив отримати зиск від запропонованої угоди. Отож я насмілився заперечити йому:

— А чи не могли б ви допомогти мені позбавитися клопоту, який я маю зі службами збройних сил…

Він розреготався:

— А що, злякалися, що дізнаються про те, що це ви склали бордеро ?

Безперечно, для цього чоловіка немає таємниць. Він склав руки, ніби збираючись зібрати думки докупи, а потім спробував мені роз'яснити:

— Ймовірно, ви зовсім нічого у цій справі не второпали й боїтеся лише за те, щоб хтось вас у неї не втягнув. Заспокойтеся, вся Франція, з міркувань національної безпеки, зацікавлена, щоб записку визнали справжньою.

— Чому?

— А тому, що французи готують найновішу розробку — 75-міліметрову гармату, а треба, щоб і надалі німці думали, що Франція розробляє гармату зі 120-ма міліметрами. Необхідно було, щоб німці повірили, що саме це й є болючим місцем, щоб вони думали, що французький шпигун продав їм секрети тієї гармати. Як людина, наділена здоровим глуздом, ви зауважите, що німці мали б тоді похопитися: «А, родимець, якщо те бордеро було справжнім, то, перш ніж викидати його у смітник, ми мали б про це знати!» Тобто вони мали б проковтнути той папірець. Одначе вони таки втрапили у пастку, адже серед розвідників ніхто ніколи до кінця всього не скаже, бо остерігається, що сусід за столом поруч може виявитися подвійним агентом, а тому вони, ймовірно, тепер звалюють провину один на одного: «Як це так? Надійшло таке важливе повідомлення, й ніхто, навіть військовий аташе, якому воно було адресоване, й гадки про нього не мав? Чи знав і змовчав?» Уявляєте, який шквал взаємних звинувачень посипався! Безперечно, хтось із тамтешніх ще й головою за це поплатився. Тоді було конче потрібно й необхідно зараз, щоб у непідробність бордеро вірили всі. Через те, щоб запобігти тому, щоб Дрейфус задля свого захисту почав базікати, що він ніяк не міг шпигувати за документами щодо 120-міліметрової гармати, бо — оце так штука! — він розвідував про гармату з 75-ма міліметрами, слід було якнайшвидше відіслати його на Чортів острів. Ба більше, перед ним начебто навіть клали пістолета, аби він уникнув ганьби, яка на нього чекає. Так він міг би уникнути ймовірності постати перед привселюдним судом. Але Дрейфус виявився впертюхом і, вважаючи себе невинним, наполягав, що буде захищатися. Офіцерові не треба гадати. Поза тим, як на мене, то бідолаха зовсім нічого не знав про 75-міліметрову гармату, бо навряд щоб такі речі втрапляли на стіл стажистові. Втім, завжди треба бути пильним. Збагнули? Якщо дізнаються, що бордеро — ваших рук справа, пропаде все окозамилювання, й тоді німці зрозуміють, що гармата із 120-ма міліметрами — то хибний слід; звісно, вони, фріци , з кмітливістю — туго, але не в усьому. Ви, певна річ, скажете, що не тільки німецька, а й французька розвідка у руках збіговиська інтриганів. Це безперечно, інакше вони б працювали на охранку, яка працює дещо краще й, як бачите, має інформаторів як серед одних, так і серед інших.