Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Я тремчу всім тілом, роздивляюся навколо, намагаючись побачити вихід із цього борделю. Місце, в якому я згорнувся калачиком, наскрізь було пронизане отруйними запахами, ніби я знаходився у щільній хмарі; я, безперечно, сп'янів від речовини, якою мене обпоїли на початку церемонії, бо наразі не можу зв'язати слів і бачу все ніби в червонуватім тумані. І крізь той туман помічаю Діану, яка, так само гола і без маски, підводиться з вівтаря, а тим часом юрбище навіжених, не припиняючи свого плотського безладдя, з усіх сил старається дати їй дорогу. Вона йде просто до мене.

Злякавшись, що можу обернутися на одного з тих навіжених, я позадкував, але вперся в колону. Важко дихаючи, Діана підійшла до мене ззаду. Святий Боже, у мене тремтить перо в руках, у голові баламутиться, фактично ридаючи од відрази (зараз, достоту як тоді), неспроможний навіть закричати, бо мені в рота впхнули щось чужорідне, відчуваю, що качаюсь по долівці, чманію від запахів, тіло, яке прагне поєднатися з моїм, викликає в мені передагоністичне збудження, осатанілий, як істеричка з клініки «Сальпетрієр», мацаю руками (своїми власними, ніби сам того хочу) це чуже тіло, з хворобливою цікавістю хірурга проникаю в її рану, благаю ту відьму, щоб полишила мене, захищаючись, кусаю її, а вона кричить, щоб я продовжував, закидаючи голову назад, згадую лікаря Тіссо, знаю, що за цим безтямством прийде знесилення всього тіла, на обличчі, де вже видніється смерть, з'явиться землиста блідість, зір затуманиться й сни стануть тривожними, у горлі застрягне хрипіння, з'явиться біль в очних яблуках, обличчя вкриють червоні плями невідомого походження і з'явиться блювотиння, схоже на щось кальциноване, серце вискакуватиме з грудей, а насамкінець, разом із сифілісом, прийде сліпота.

Уже зовсім нічого не бачачи, раптом відчуваю найболісніше й найнестерпніше відчуття всього свого життя, ніби водночас уся кров із жил пирскає з кожного отвору мого тіла, яке від напруження майже зводить судомою: з вух, очей, з кінчиків пальців, навіть з ануса; рятуйте, рятуйте, гадаю, я відчув, що значить смерть, від якої ховається кожна жива душа, навіть коли шукає її, намагаючись через якийсь протиприродний інстинкт продовжити свій рід…

Не можу писати далі, бо вже не згадую, а переживаю все знову, це нестерпно, я хочу знову втратити всі свої спогади…

Ніби прийшовши до тями від марення, я бачу поруч із собою абата Буллена, який тримає Діану за руку, на ній знову накидка. Буллен каже, що за дверима нас чекає екіпаж: треба відвезти жінку додому, бо вона, здається, зовсім виснажена. Вона тремтить і бурмоче щось нерозбірливе.

Буллен чомусь дуже послужливий, ніби хоче, щоб я йому за щось вибачив, — врешті, це ж саме він затягнув мене в цю огидну справу. Втім, почувши, що він може йти, а про Діану я подбаю сам, він наполягає, що поїде разом з нами, адже він теж мешкає в Отьої. Наче ревнує. Бажаючи спровокувати його, я сказав, що поїду не в Отьой, а деінде, й завезу Діану до одного товариша, якому можна довіряти.

Чоловік зблід, ніби я забираю у нього здобич, яка належить лише йому.

— Пусте, я поїду з вами, Діані потрібна поміч.

Я сідаю у фіакр, не замислюючись ні на мить, прошу відвезти нас на вулицю Метр-Альбер, немов саме тоді я вирішив, що від учорашнього вечора Діани в Отьої не повинно бути. Буллен спантеличено дивиться на мене, але мовчить і, тримаючи Діану за руку, сідає в екіпаж.

Всю дорогу ми їдемо мовчки, я впускаю їх у своє помешкання.

Штовхаю Діану на ліжко й, схопивши її за зап'ясток, заговорюю з нею вперше після всього, що відбулося між нами. Я кричу до неї:

— За віщо, за віщо?!!

Буллен хотів був утрутитись, та я чимдуж жбурнув його в стіну, й він сповз по ній додолу. Лише тепер я усвідомив, наскільки слабкий та немічний був цей демон, я проти нього — просто Геркулес.

Діана вивертається, і накидка на ній розхристується, оголюючи груди, у мене немає сил дивитися на її плоть, я намагаюся запнути одежину, але моя рука заплутується у ланцюжку, на якому висить її прикраса, й ланцюжок рветься від легкої сутички, залишаючи у мене в руках медальйон. Діана силкується відібрати його, але я, відійшовши у глиб кімнати, відкриваю футлярчик. Бачу золоту медаль, яка, безсумнівно, відтворює мозаїчні Мойсееві скрижалі, одна з них написана івритом.

— Що воно таке? — питаю, підходячи до Діани, котра, широко розплющивши очі, випросталася на ліжку. — Що це за знаки на звороті світлини твоєї матері?