Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Але ж, отче мій, — відповіла Діана спантеличено, — я стала паладійкою саме тому, що не вірю ні в яку владу того Христа, настільки не вірю, що навіть відмовилася проштрикувати кинджалом облатку, бо вважаю божевіллям вірити в те, що звичайний шматочок тіста є втіленням царевим.

— У цьому ти помиляєшся, дитино. Бачиш, як учиняють християни, визнаючи вищість Христову, але через те вони не вважають, що диявола не існує, навпаки, вони бояться його підступів, гніву, його спокус. Отак і ми маємо вчиняти: якщо ми віримо в існування нашого володаря Люцифера, то це тому, що усвідомлюємо, що ворог його Адонай, хоч би й звали його Христом, існує у подобі духа й проявляється у своїх злодійствах. А тому я переконую тебе потоптати образ ворога нашого у єдиний прийнятний спосіб.

— Який?

— На чорній месі. Неможливо отримати благословення володаря нашого Люцифера, якщо ти під час відправлення чорної меси не відмовишся від християнського Бога.

Здається, Буллен переконав Діану. Потім, намагаючись довести жінці, що сатанізм та люциферіанство, чи то пак паладизм, тотожні одне одному, мають одну й ту саму мету й приносять очищення, спитав, чи можна її забрати у прихисток усіх ревних сатаністів.

Думка про те, що треба випустити Діану з дому, мені була не до вподоби, та треба було дати їй трохи свіжого повітря.

Якось я заскочив абата Буллена під час відвертої розмови з Діаною. Він питав:

— Учора тобі сподобалось?

— Але що вчора трапилось?

Абат вів далі:

— Гаразд, уже завтра ввечері в оскверненій церкві району Пассі я маю відправити наступну месу. Чудовий час: 21 березня — день весняного рівнодення, цей день в окультизмі має чималу вагу. Але якщо ти захочеш прийти, я маю тебе підготувати духовно, негайно, на самоті.

Я вийшов, а Буллен пробув з нею більше години. Коли, врешті, він мене покликав, то повідомив, що назавтра Діана піде до церкви в Пассі, але він хоче, щоб я пішов разом з нею.

— Так-так, пане абате, — наполягала вона, й очі її світилися незвичним вогнем, а щоки палали, — погоджуйтесь, я благаю вас.

Мені б варто було відмовитись, але дуже вже мені було цікаво, та й видатися лицеміром в очах Буллена я не хотів.

Оце пишу й тремчу, рука бігає по аркушу сама по собі, бо я вже не згадую, я переживаю все знову, ніби переповідаю те, що відбувається саме зараз…

Було 21 квітня. Ви, капітане, розпочали свого щоденника 24 квітня розповіддю про те, що 22-го я втратив пам'ять. І якщо сталося дійсно щось жахливе, це мало трапитися саме 21-го.

Я силкуюся пригадати, але мені це коштує неабияких зусиль, гадаю, у мене гарячка, у мене горить чоло.

Забравши Діану з помешкання в Отьої, я даю візникові фіакра якусь адресу. Той дивиться на мене косим оком, ніби не йме віри такому клієнту, як оце я, і це незважаючи на мою священицьку сутану, втім, побачивши чималенькі чайові, від'їжджає, не випустивши ані пари з вуст. Віддаляючись від центру все далі й далі, екіпаж, проїжджаючи чимраз темнішими вуличками, звертає у передмістя, аж поки не опиняється в провулку, що тягнеться уздовж старих покинутих халупок, й у самісінькому завулку впирається у фасад напівзруйнованої каплички.

Ми виходимо, а візник ніби дуже поспішає забратися з цього місця, так поспішає, що коли я, заплативши за проїзд, почав шукати по кишенях, щоб додати йому ще якийсь франк, чоловік, прокричавши: «Не треба, пане абате, я й за це вдячний!», відмовився брати на чай, аби лишень якнайшвидше дременути геть.

— Мені холодно й страшно, — мовила Діана, притискаючись до мене. Я відсахнувся, хоча одночасно з тим я усвідомив, що вбрана вона якось дивно: на ній довга, аж з голови до п'ят, накидка з каптуром, у цій темряві її навіть можна було б сплутати з монахом, таким, які блукають монастирськими підземеллями у готичних романах, що набрали популярності на початку цього століття. Я ніколи не бачив цього вбрання, хоча, маю визнати, що мені жодного разу не спало на думку зазирнути у валізи, які вона привезла з собою із закладу лікаря дю Мор'єра.

Невеличкі дверцята у капличці напіврозчинені. Ми заходимо у неф, тільки він освітлений кількома свічками, що горять на вівтарі, а також численними триногами, які вінкоподібно розставлені від вівтаря до маленької апсиди. Власне вівтар укрито темним сукном, подібним до того, яке використовують на похоронах. Зверху, на місці, де має бути розп'яття чи образи, стоїть фігура цапа, який має непропорційно великий збуджений фалос, завдовжки щонайменше тридцять сантиметрів. Свічки були не білі чи кольору слонової кістки, як зазвичай, а чорні. У скинії — три черепа.