Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Проте Симоніні досі не міг узяти втямки, що ж хотів Ебутерн знати про евреїв-буржуа тепер, коли вони надто заводнили геть усі сфери життя. Коли ж Симоніні спитав, Ебутерн у відповідь лише непевно махнув рукою:

— Не знаю. Нам треба просто пильнувати їх. Клопіт у тому, що ми мусимо довіритися цій новій категорії єврейства. Зважте, я не маю на увазі чутки, що ходять про єврейську змову з метою підкорення світу! Євреї-буржуа більше не визнають себе частиною своєї рідної спільноти, часто навіть соромлячись свого походження, але, одночасно з тим, це все одно люди підступні, бо щирими французами вони стали тільки недавно й уже завтра можуть стати зрадниками, хоч би з'якшавшись з прусською єврейською буржуазією. Коли пруссаки вторглися у Францію, більшість їхніх шпигунів були євреями з Ельзасу.

Ми вже збиралися попрощатися, коли Ебутерн промовив:

— До речі. Ще за Лаґранжа ви мали справи з таким собі Ґав'ялі. Це саме ви запроторили його за ґрати.

— Так, він був одним з тих, хто планував замах на вулиці де ла Юшетт. Я гадав, що всі змовники в Кайєнні чи десь у тих місцях.

— Усі, окрім Ґав'ялі. Нещодавно він утік і намірився у Париж.

— Хіба можна втекти з Диявольського острова?

— Звідусіль можна втекти, треба лише не мати й крихти совісті.

— Чому ж не заарештуєте його?

— Бо він чудово робить вибухівку й наразі може стати нам у нагоді. Ми знайшли його: продає лахміття на Кліньянкурі [294] Один з найвідоміших блошиних ринків у Парижі. . Чому б вам не поновити старі зв'язки?

Знайти лахмітників у Парижі неважко. Хоч їхні ятки й розкидані по всьому місту, тогочасне лахмітницьке царство розташовувалось між вулицями Муффтар та Сен-Медар. Наразі, принаймні ті, про яких знав Ебутерн, крамарювали біля станції метро «Порт-Кліньянкур», мешкаючи у купі бараків, накритих хмизовою стріхою, де за сприятливих погодних умов, не знати з якого дива, у настільки нудотному оточенні навкруги цвітуть соняшники.

Неподалік був так званий «Ресторан мокроногих босяків», адже своєї черги доводилось чекати на вулиці, а щойно ввійшовши, можна було за одне су встромити у чималеньку макітру величезну виделку, а там уже що вловиш, те вловиш: як поталанить — натрапиш на кусень м'яса, а як ні — на шматочок морквини, а наштрикнувши, можна витягти.

У лахмітників були свої hôtels garnis [295] Готелі з обмеженими послугами, що пропонують постояльцям лише ночівлю. . 3 обстанови небагато: стіл, ліжко, кілька стільців з різних гарнітурів. На стінах висять або ж святі образи, або ж гравюри зі старих романів, знайдених у смітті. Осколок люстерка, який годі собі й уявити у домашній лазничці. Прийшовши сюди, лахмітник передовсім перебирав свої знахідки: кісточки, скляні, порцелянові вироби, старі стрічки з орденів, шовкові клапті. Робочий день починався о шостій ранку й тривав до сьомої вечора, бо якщо міські поліціянти (або, як їх називали в народі, «фліки») заскочать когось після сьомої, то оштрафують.

Симоніні пішов шукати Ґав'ялі саме туди, де він мав бути. Наприкінці пошуків у babine [296] Шинках ( фр .). , де окрім вина продавали абсент, називаючи його «отруйним» (наче звичайний абсент сам по собі недостатньо отруйний), йому показали на одного чолов'ягу. Симоніні пригадав, що у часи їхнього знайомства він ще не носив бороди, тож бороду збрив. Попри те, що вже спливло років з двадцять, Симоніні гадав, що його ще досі можна впізнати. А от кого впізнати було неможливо, то це Ґав'ялі.

Чоловік був блідий, зморшкуватий, мав довгу бороду. З-під засмальцьованого комірця, звідки стирчала худюща шия, звисала жовтувата краватка, більше подібна до мотузки. Він був у драному капелюсі, зеленуватому рединготі, одягненому зверху на протертий жилет, у брудних черевиках, наче їх віками не мили, а шнурки були обліплені багном та лушпайками. Втім, серед інших лахмітників Ґав'ялі не надто виділявся, адже ті були зодягнені не краще за нього.

Симоніні пішов привітатися, удаючи, що щиро зрадів зустрічі. Та Ґав'ялі глянув на нього холодними очима:

— Й у вас ще стало нахабства з'являтися мені на очі, капітане? — спитав він. Симоніні розгубився, а чоловік повів своє: — Ви що, за дурня мене маєте? Я ж бо чудово бачив, як того дня, коли заявилися жандарми й почали нас обстрілювати, ви добили того бідолаху, котрого назвали своїм агентом. А потім, коли ми всі опинилися під одними вітрилами на кораблі, що прямував на Кайєнну, вас серед нас не було. Неважко скласти два по два. За п'ятнадцятирічну відпустку на Кайєнні набираєшся розуму: ви вигадали нашу змову, аби потім самому її викрити. Мабуть, прибуткове діло.