Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Усе дуже просто, — пояснював він Симоніні, перш ніж розпочати свою кампанію. — Тому самому Фердинанду де Лессепсу, батькові Суецького каналу, доручили збудувати й Панамський перешийок. Будівництво оцінили у шістсот мільйонів франків, а Лессепс організував анонімне акціонерне товариство. Спорудження каналу, хоч і з величезними труднощами, розпочали у 1881 році, й незабаром Лессепс уже відчув нестачу грошей, отож він почав продавати акції. Проте частину отриманих коштів Лессепс витратив на підкуп журналістів, аби ті не розпатякували про чимраз значніші труднощі, з якими йшло будівництво, тож, як наслідок, до 1887 року викопали заледве половину каналу, розтринькавши 1,4 мільярда франків. Тоді Лессепс просить допомоги в Ейфеля — того самого, що звів ту огидну вежу; знову назбиравши грошей, він витратив їх на хабарі журналістам та урядовцям. Отож чотири роки по тому «Загальна компанія міжокеанського Панамського каналу» збанкрутувала, а вісімдесят п'ять тисяч добропорядних французів, які ризикнули вкласти гроші в будівництво, залишилися без копійки.

— Про цю оборудку всі вже добре знають.

— Звісно, втім, наразі я можу довести, що на боці Лессепса були фінансисти-євреї, поміж яких був барон Жак де Райнах (мав прусське прізвище!). Завтрашній номер «La Libre Parole» наробить галасу.

І таки наробив, утягуючи у скандал журналістів, урядових функціонерів та колишніх міністрів. Райнах укоротив собі віку, кількох важливих осіб посадили, Ейфель дивом урятувався, Лессепс відскочив, бо термін давності злочину минув, а Дрюмо, викривши таку аморальність, тріумфував, але найважливіше — тепер він підкріпив свою антиєврейську кампанію реальними фактами.

Втім, я гадаю, що перш ніж підступитися до Дрюмо, Симоніні, як завжди, у нефі Нотрдамського собору зустрівся з Ебутерном.

— Капітане Симоніні, я вже сто років тому доручив вам утягти Таксиля у кампанію проти масонів, аж до цирку на дроті, розвернутого проти найтривіальніших масонів. Абат Далла Піккола, який посилався на вас і якому я довірив чималенькі кошти, обіцяв, що триматиме все під контролем. Та, гадаю, Таксиль зайшов надто далеко. Однак, оскільки саме ви прислали до мене абата, спробуйте натиснути на нього й на Таксиля.

Тепер Симоніні мусив визнати, що стосовно цього у нього в голові зовсім порожньо: начебто пригадує, що опікуватися Таксилем мав Далла Піккола, та не пам'ятає, щоб давав йому якісь такі доручення. Пригадував лише, що сказав Ебутерну, що подбає про справу. Потім розповів, що наразі цікавиться єврейським питанням і має намір увійти до оточення Дрюмо. Втім, Симоніні неабияк здивувався, зауваживши, наскільки прихильним став Ебутерн до того народу. Хіба ж не торочили йому повсякчас, — спитав себе Симоніні, — про те, що уряд не хоче встрявати в антиєврейські кампанії?

— Все змінюється, капітане, — відповів Ебутерн. — Бачте, аж донедавна євреї були або злидарями, що живуть у гетто, як досі у Римі чи Росії, або грошовитими банкірами, як у нашій країні. Бідні євреї були або лихварями, або лікарями, а ті, хто став фінансово успішним, утримували двір та багатіли, наживаючись на королівських боргах, бо позичали гроші на військові кампанії. Тож така людина завжди перебувала серед сильних світу цього, але ніколи не встрявала у політику. Та й, маючи лише фінансові інтереси, не цікавилася виробництвом. А потім трапилось дещо, що навіть ми пізно втямили. Після Французької революції державам уже потрібно було значно більше грошей, ніж могли дати євреї, тож поступово юдеї перестали бути найбільшими позичкодавцями. Втім, ми наразі зрозуміли, що принаймні тут революція поволі-поволі зробила всіх громадян рівними. І з часом євреї вже були не лише біднотою з гетто й не лише високопоставленими капіталістичними буржуа, але й дрібними міщанами, фахівцями у різних галузях, працівниками держапарату, військовими офіцерами. Ви знаєте, скільки зараз в армії офіцерів-евреїв? Значно більше, ніж ви здатні собі уявити. І це лише у війську: помалу євреї просочилися в анархічні та комуністичні підривні кола. Якщо раніше революціонери були однаково налаштовані проти євреїв та капіталістів, бо юдеї, врешті-решт, завжди були союзниками уряду, який наразі перебував при владі, то сьогодні стає модно бути євреєм-опозиціонером. А хто ж був той Маркс, про якого стільки торочать наші революціонери? Зубожілий міщанин, котрий сидів на шиї у дружини-аристократки. Й не забуваймо, приміром, про те, що в їхніх руках вся вища освіта, починаючи з коледжів і закінчуючи Практичною школою вищих досліджень [293] Французький університет, який входить до альянсу шести паризьких університетів — Об'єднаного Паризького університету. , крім того, усі паризькі театри, більшість газет, як-от « Journal des débats » — офіційне видання вищої банківської сфери.