Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Цей Достоєвський — чудовий красномовець, — коментував Туссенель, — бачте, як розпочав, виказує співчуття, симпатію, я б навіть сказав «пошану» до євреїв: «Чи, може, я теж ворог євреям? Хіба може таке бути, щоб я був ворогом цьому нещасному народові? Навпаки, я пишу й кажу про те, чого вимагає гуманність та справедливість, про те, до чого зобов'язує людяність та християнський закон…» Чудове переднє слово. А згодом він пише про те, що цей «нещасний» народ знищує християнський світ. Фантастичний хід. Звісно, не оригінальний, якщо ви читали комуністичний маніфест Маркса. Починає з неймовірного сюжетного повороту: «На Європу насувається привид», а потім панорамно переповідає нам історію соціальної боротьби від часів Древнього Риму до наших днів, а від сторінок, які він присвячує буржуазії як революційному класу, справді перехоплює подих. Він показує нам нову неспинну силу, яка розлітається планетою, ніби творчий подих Господній на початку створення світу. А наприкінці цієї оди (яка, присягаюсь, справді захоплює) на сцену виходять підземні сили, котрі розтривожив тріумф буржуазії: капіталізм сам із власного нутра випустив своїх могильників — пролетарів. А вони так і кажуть у лоб: «Тепер ми хочемо знищити вас і заволодіти всім тим, що колись було ваше». Саме так чинить Достоєвський — він виправдовує змову юдеїв, яка керує їхнім виживанням упродовж віків. Достоєвський — справжній соціаліст.

— Він не соціаліст, — утрутилася всміхаючись Юліана Глінка. — Він — мрійник, а тому каже правду. Бачте, як він випереджає, на перший погляд, більш доцільне заперечення, мовляв, якщо й існує споконвічно «держава в державі», то вона є лише наслідком одвічних переслідувань, які її породили, і якщо зрівняти євреїв у правах з корінним населенням, держава та зникне. Але Достоєвський застерігає, що це помилкова думка! Навіть зрівнявшись у правах з корінними, євреї все одно не позбавляться свого непохитного переконання, що колись прийде Месія, який мечем своїм підкорить усі народи. А тому єдине діло, якому вони віддають перевагу, — торгівля золотом та коштовностями. Тоді, у годину, коли прийде Месія, вони не відчуватимуть зв'язку з землею, яка їх прихистила, а тому спокійнісінько заберуть із собою все своє майно, коли, як поетизує Достоєвський, «засяє промінь світанковий» і обраний народ забере цимбали, барабани, цевниці [283] Російський народний інструмент, подібний до багатоствольної флейти. , й срібло, й добро, й святиню, й понесе у «старий дім», у Палестину.

— У Франції до них надто поблажливі, — мовив Туссенель, — тому зараз вони хазяйнують на Біржі та у фінансах. Тому соціалізм без антисемітизму існувати не може… Невипадково ж євреї запанували у Франції, саме коли у цій країні запанували нові капіталістичні принципи, які прийшли до нас з того боку Ла-Маншу.

— Пане Туссенель, ви надто все спрощуєте, — відповіла Глінка. — У Росії серед тих, кого отруїли революційні ідеї Маркса, якого ви так вихваляєте, чимало євреїв. Вони повсюдно.

Потому вона обернулася до салонних вікон, ніби вони вже чекають її за рогом зі своїми кинджалами в руках. А Симоніні, знову охоплений своїми дитячими страхами, згадав про Мордехая, що посеред ночі підіймається сходами…

Симоніні враз визначив у Глінці свою потенційну клієнтку. Він почав сідати поряд і неабияк упадати за нею, звісно, йому це коштувало певних зусиль. Наш герой не надто знався на тонкощах жіночих чар, але навіть він усвідомлював, що писком вона скидалася на куницю, а її очі знаходились надто близько до перенісся, а от Жульєт Адам, хоч і була вже не такою, якою він знав її двадцять років тому, досі мала чудову поставу й приваблювала своєю величністю.

Поза тим, Симоніні не надто втрачав рівновагу поряд з цією жінкою, він вислуховував її фантазії й навіть удавав цікавість, коли та розповідала про те, як марила, побачивши примару гімалайського гуру у Вюнсберзі, який посвятив її в якесь одкровення. Отож це була особа, якій можна було запропонувати матеріали проти юдеїв, прилаштувавши їх до жіночих нахилів до езотерики. Тим паче, ходили чутки, що Глінка була небогою генерала Оржеєвського, людини, яка має у таємній поліції певну вагу, й таким робом якось була завербована Охранкою — імперською розвідувальною службою й прив'язана (втім, досі не зрозуміло, в якості кого — підлеглої, співпрацівниці чи прямого конкурента) до нового голови відділу зовнішньої розвідки Петра Рачковського. « Le Radical », газета лівого спрямування, висловила припущення, що Глінка отримувала засоби до існування, систематично викриваючи російських терористів, які знаходяться у вигнанці, а звідси випливає, що ця жінка не лише відвідувала салон мадам Адам, але й крутилася у середовищах, до яких Симоніні не мав змоги дістатися.