Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Симоніні пригадує, як, навернувши Таксиля на путь віри (хтозна, чому пізніше Далла Піккола його, так би мовити, прибрав), він вирішив якщо не стати до лав масонів у повному сенсі, то відвідувати більш-менш республіканські кола, де, на його думку, масонів хоч греблю гати. Завдяки послугам людей, з якими він познайомився у книгарні на рю де Воєн, зокрема Туссенелю, його прийняли у салон Жюльєтти Ламіссін, котра на цей час уже стала пані Адам, дружиною депутата від республіканського крила, засновника «Кредіт фонсьє» [278] « Кредіт фонсьє де Франс » — національний іпотечний банк Франції. , що згодом став довічним сенатором. Отож товстосуми, люди великої політики та культури прикрашали собою цей будинок перше, ніж з'явитися на бульварі Пуасоньє чи бульварі Малезерб, де не лише сама хазяйка зажила певної слави (навіть опублікувала твір про життя Ґарібальді), але й крутилися такі державні мужі, як Ґамбетта, Тьєр, Клемансо, й такі письменники, як Сюллі-Прюдом, Флобер, Мопассан, Тургенєв. Там-таки Симоніні зустрів незадовго до смерті чоловіка, котрий уже обернувся на пам'ятник власній персоні, увіковічений віком, латіклавією [279] Тога з широкою пурпуровою смугою у римлян. та наслідками інсульту, — Віктора Гюґо.

Симоніні не звик до такого оточення. Певно, саме у цей час він зустрів у «Маньї» лікаря Фройда (про цю зустріч він писав у щоденнику за 25 березня) й усміхнувся, почувши, як той розповідав, що для того, щоб піти на вечерю до лікаря Шарко, чоловік мусив купувати собі фрак та гарну чорну краватку. А, до речі, сам Симоніні мав придбати не лише фрак та краватку, але й нову накладну бороду, виготовлену найкращим (і найпутнішим) паризьким виробником перук. Утім, хоч завдяки студентським рокам він не був культурним неуком, а за нагоди під час свого перебування у Парижі не нехтував можливістю щось почитати, у жвавій розмові з блискучими, обізнаними, часом глибокодумними людьми, які повсякчас красувалися â la page [280] На сторінці ( фр .). , він усе-таки почувався ніяково. Він був дуже мовчазним, слухав усе дуже уважно й лише зрідка обмежувався згадками про давні бої, які траплялися у часи «Ґарібальдійської тисячі», адже до Ґарібальді у Франції завжди ставилися шанобливо.

Симоніні був засмучений. Він-бо сподівався послухати не лише розмови про республіку, які на той час були менш значущими, а й дискусії переконаних революціонерів, утім, Жульєт Адам полюбляла оточувати себе російськими добродіями, які, безсумнівно, були близькими до царя, вона була англофобкою й друкувала у своєму « Nouvelle revue » твори такої особи, як Леон Доде, якого небезпідставно вважали реакціонером, у той час як його батько Альфонс був щирим демократом, однак, до честі мадам Адам, до її салону належали обидва.

Одначе звідки з'являлися антиєврейські розмови, які часто пожвавлювали бесіди у салоні, було зовсім незрозуміло. Чи їхнім джерелом була ненависть соціалістів до єврейського капіталізму, представником котрих у салоні був Туссенель, чи містичний антисемітизм, який поширювала в оточенні Юліана Глінка, котра дуже міцно була пов'язана з російськими окультистами, згадуючи ритуали бразильського candomblè [281] Кандомбле — негритянський культ, подібний до вуду, розповсюджений у Північній Бразилії. , в який була посвячена ще дитиною, коли її батько був дипломатом у тих краях, і була близькою подругою (про це пліткували) мадам Блаватської, відомої у ті часи у Парижі великої окультистської ворожки?

Жульєт Адам не приховувала своєї нелюбові до світу євреїв, і якось Симоніні був присутнім на вечорі, де хазяйка читала уривки з твору російського письменника Федора Достоєвського, що, вочевидь, заборгував тому самому Брафману, з яким зустрічався Симоніні і який писав про Великий кагал.

— Достоєвський пише, що, попри те, що вони так часто втрачали свою землю, свою політичну незалежність, свої закони й навіть власну віру, вони завжди виживали, стаючи ще згуртованішими, ніж раніше; ці євреї такі живучі, такі винятково сильні та сповнені сил, що вони не спромоглися б вистояти, якби не мали держави над усіма державами, що існують у світі, такої собі status in stata [282] Держава в державі ( лат .). , яку б вони зберігали повсякчасно і повсюдно, навіть у часи найбільших гонінь, ізолюючись та відчужуючись від народів, серед яких живуть не асимілюючись, дотримуючись єдиного принципу: «Навіть тоді, коли тебе розсипано по всім білім світі, це не має значення, май віру, й здійсниться все, що обіцяли тобі, а тим часом живи, нехтуй, поєднуйся, експлуатуй і чекай, чекай, чекай…»