Улас Самчук - На тведiй землi

і мчався з найбільшою швидкістю для мене досяжною, в обличчя било тепле повітря, очі скеровані вперед. Під'їжджаючи до котеджу, було видно, що нічого не змінилося. Мій настрій швидко падав, ніби барометр перед бурею. Хмара також наближалася, вона не сягала мого берега, а повільно й похмуро проходила серединою озера в південно-східньому напрямку. Вода озера неспокійно погойдувалась, тому я завів човна до гаражу і підвісив на ланцюгах. Потім забрав свої накупи, без особливого ентузіязму попростував вверх сходами і був вражаюче здивований, коли біля клямки дверей знайшов пришпилену булавкою писульку російською мовою: "Заходили, Мишко, але тебе не застали. З." Зет? Зет? Хто Зет? Зіна. Чому російською мовою? і хто така Мишка? Чи не Лена? Все разом пахло Агатою Крісті. Само слово Зіна викликало багато суперечних асоціяцій, пригадалась всезнаюча приятелька Галина Дуб з її пророцтвами і погрозами, а з нею Трухлий, а з Трухлим підозріння, агенти, Москва, Кремль… Отже Лену підіслано, отже це замах на мою скромну особу, отже… і що за нісенітниця, кому я дійсно потрібен, до чого розійшлись мої нерви… Безглуздя, розуміється, безглуздя і я мушу з цим усім скінчити інакше дійдеш до галюцинацій, до шизофренії… Але разом та писулька, речевість, доказ… Який доказ? Чого доказ? Ми прийшли, ми були, ми не застали. Хто ми і кого не застали?

Я зайшов до котеджу, я зложив харчі до холодильника, я вийшов до великої кімнати, все було на своєму місці, все іронічно на мене дивилося, портрет Лисого бовванів у півтемноті, піввідхилені двері Лениної кімнати зрезигновано мовчали, за ними все було далі ідеально розкидане, спідні, рожеві панталонці Лени визивно визирали з валізи… Хтось тут поповнив самогубство.

Нерви мої гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця. У мене несподівано виник безглуздий плян, зовсім з роману Стенлі Гарднера — піти до телефонної будки і викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча ідея! Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де Помпадур. Я, король Людвик П'ятнадцятий і т. д. і т. д., вимагаю від вас негайно повернутися сюди і з'ясувати манеру вашої поведінки. Я, сливе механічно, як останній дурень, пішов шукати будку, її знайшов, попросив телефон Шша і був фатально здивований, коли зі слухавки почув картавий голос Лени. Несподівано я змінив намір, забув що я король, а виняв хустинку, прикрив нею слухальце і зміненим голосом, російською мовою почав верзти ось таку нісенітницю: — Гальо! Це ти, Мишко? — Вона хвилину вагалася, а потім обізвалася також по російськи: — Макар іванович? — Да! Ето я, — відповів я. — Ах, Макар іванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла! Я вам все поясню! — Харашо! Пагаварім патом! Дасвіданія! — і я погрозливо повісив слухавку.

Що це все значить, скажіть будь ласка, коли ви ще не до кінця з'їхали з глузду? Це значить, що я не цілком маньяк, що моя чарівна приятелька Галина Дуб, має якусь рацію, а моя божеська Леночка одночасно якась "Мішка" чи мишка і можливо в лапах якогось кота — чортяка б все це забрав. Дурепо ти дурепо, і як тобі не соромно з твоїм чарівним личком і твоїм мистецтвом бабратись в таких брудах. Я ж не бувший міністр, не партизанський генерал, ані вождь партії, а звичайний репаний машиніст звичайної фабрики чоколяди. Що за недотепний гротеск.

і коли настав вечір, а за ним ніч, а до всього надійшла ще одна хмара та знявся вітер — озеро почало примхливо дутися і плювати піною, застрибали зигзаги блискавок, загреміли громи — я далебі не міг позбутися почуття, ніби дивився на фільм з бескервільським псом, наскрізь дитяче, не гідне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко позбутися і яке опановує повітря і речі.

Я вийшов на криту веранду, землю обстрілювали блискавки і лив шпарко тропічний дощ. Яка наснажуюча темінь і яка шкода, що зі мною не має Лени.

Я намагався про неї не думати, заразитися зливою, громами, темнотою, світлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Двері на веранду відкриті і до них всією силою вривається пахуча свіжість стихійної сили, в думці музика і дивовижні видива, щось як втеча, як зрада, як помста… "Я не могла, я не могла, я не могла"… — впевняла вона, а разом тиснеться в тямку "ніколи, ніколи не скажу цього", і що це за чортовиння, скажіть, будьте ласкаві!

Хто, скажіть, хоче з моїх почуттів зробити аферу, використати сентименти атавізму, розбити надію на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, я приціл, я обдурене вбожество. А її куплено, як пару панчіх, можливо бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всіх людей на плянеті з їх смердячими ідеологіями… Око за око, зуб за зуб, цинізм за цинізм, безоглядність за безоглядність, зрада за зраду. Лена пам'ятала, за що саме загинув її батько… А хіба не пам'ятав я?