Увечері, замість прохідки, ми танцювали каріоку, ча-ча і взагалі латинську кабалістику, а ще пізніше, слухаючи вечірній концерт Сі-Бі-Сі, ми грали на передній веранді своєрідну гру карт, яку звали "дурень", при чому Лена мала нагоду дістати цілу серію цих титулів, не видержала характеру, почала нервуватися, розкидала карти і ми знов пішли любуватися озером.
Що там цікавого. Багато. По-перше ми самі у позі, на цей раз обнявшись, мов двоє школярів, коли вертаються з лекцій, по-друге озеро, як озеро, як вода, як простір, як стихія з місяцем, перед яким тремтіли без-дихальні земля, небо і наші серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на місяць, Лена також мовчазно і делікатно лоскотала мене по спині, а я намагався пригорнути її помітніше, щоб вона одразу перечила і впиралася. Ця гра нас цікавила і помітно бентежила, так що мій купальний одяг наводив мене на думку, як міг Адам у своєму раю заховатися за фіговим листком, навіть коли він був розміру мексиканського сомбреро, коли його ква хоч частинно дорівнювалась спокусами до моєї Лени.
Лена тихо, підступно, горлово сміялася — та моторошна відьма, яка напевно знала про мої клопоти і щоб ще більше дошкулити мені, вона ще визивніше бавилась своїми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене піймати в обійми, запрошувала провокативно до танцю, дорікала, що я забув обіцянку "танцю тіней під місяцем", пропонувала обом роздягнутися, щоб злитись з природою. — Де ваші обіцянки? Де ваші тіні? Ваша відвага? — не могла вона втриматись від реготу. — То починайте, — відповідав я. — А ви не перелякаєтесь? — казала вона, намагалась втримати сміх і скрадливо наближалась до мене. — Лиш починайте, — казав я з другого кінця веранди. — Але ж ви боїтесь… Бо-її-тесь!
— Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до неї. — Но-но-но!
— відступала вона. Я наступав далі.
— А ви чого? — кричала вона з дитинячим острахом. — Зупиніться! Ні кроку далі!
Я відходив назад, я це знав, і я її розумів. — Отже хто боїться? — питав я зневажливо.
— Я не боюсь! Я лиш не хочу!
— Чого ви не хочете?
— Вас.
Щоб збити температуру, я з розгону кидався у воду і це негайно отвережувало. За хвилину я виходив з купелі твердий, як горіх, і холодний, як ангел, з мене текла вода і я справді танцював дикий танець не конче тіней, а якихсь, можливо, бушменів з пристрасними викриками без якого будь сенсу, аби тільки висловити своє вдоволення. Лені ці вигадки подобались, вона долучалась до мене, розпускала своє волосся, вимахувала головою, як бунчуком, робила широкі, пружні, як пантера, стрибки і викрикувала незрозумілі викрики. Ми танцювали до втоми, а опісля спонтанно кидалися в обійми, захоплено реготалися, ледве трималися на ногах, а коли нам не хватало видержки, Лена виривалась з обіймів і бігла вверх по сходах до котеджу. — Добраніч, Сатире! — гукала вона на бігу. — Добраніч, відьмо! — відповідав я їй навздогін.
Було пізно і я побіг також до своєї спальні. Там стояла млява тиша і все виглядало так, як я залишив рано. Минулої ночі я мало спав, а тому миттю скинув купальник, кинувся у постіль, прикрився легким простирадлом і на цей раз згасив світло. Затріщала постіль і все зникло. Було десь по першій годині.
Я спав сном каменя, нічого не чув, нічого не снилося, обливався потами і був мокрий, мов тюлень. Рано о п'ятій годині механічно прокинувся згідно із звичкою прокидатися на призначений час з точністю будильника. Та сама процедура збирання, що і вчора, і я виїхав на те саме місце, що й минулого разу, застав там того самого дідка з собакою, привітався з ним, як зі старим приятелем, запитав про "лак" і закинув вудку.
Був такий же, як і вчора, барвистий ранок, лишень це був понеділок, а тому довкруги значно менше руху. Тим часом взагалі все спало і ми з моїм сусідом були чи не єдиними представниками живого населення цього кольорового закутка. Я мав добрий, ще від учора, настрій, а тим самим моє щастя також сприяло. Я вже не раз помітив, що успіх наших підприємств у великій мірі залежить від нашого настрою. Як тільки я спустив вудку у велику прогалину поміж камінням, як я відчув, що її щось нервово шарпнуло. Для рибалки це повзбудлива мить. Відрухово я смикнув вудкою і відразу відчув, що вона за щось загачилася і почала швидко поринати у воду. На одну мить я було розгубився, але разом з цим механічно почав крутити корбочку шпулі. Лінія вудки сильно натягнулася, вудилище вигнулося і почалося пручання з якоюсь потворкою, якої я ще не бачив. Це мусіло бути щось сильне, бо змагання вимагало зусилля. Мій сусід — дідок, як також його собака, зацікавлено насторожились, я не дуже майстерно володів своєю зброєю, намагався заполучити мою здобич до сітки, це мені не щастило, час тривав, боротьба продовжувалась. Згодом я вже міг бачити у чистій воді метушливий зарис якоїсь рибини, яка видалась мені вражаюче великою і яка робила розпачливі зусилля, щоб уникнути полону. Але дарма. Ще кілька хвилин пручання і моя полонянка, підхоплена сіткою, завзято, але безнадійно тріпоталась на дні човна. — Бес! — заявив мій сусід. Це був справді чудовий примірник цієї риби, якої до речі в Европі не зустрічається, біля чотирьох фунтів вагою, я був задоволений, загачив свою здобич на гачок ланцюга і спустив біля човна у воду.
Читать дальше