Улас Самчук - На тведiй землi

Ця ідея мене захопила і я рішив її виконати, треба тільки оглянути оте рибальське знаряддя, яке я бачив у задній комірці котеджу, воно там припало порохом, ніхто ним, мабуть, не цікавиться, але тепер, можливо, прийшов і його час. і коли я його оглянув — був здивований його численністю й різноманітністю, залишалось хіба розібратися в ньому, розплутати линви та запастися наживою. Прийдеться пройтися вечерком до "грін бею", щоб роздобути цього добра.

А десь по сьомій годині я почув з котеджу індіянський оклик, — Агууа! Це, розуміється, Лена кличе на вечерю і коли я, переодягнутий у свій білий одяг, появився у бічній, критій веранді з виглядом на озеро, там стояв критий квітчастою скатертиною малий стіл, на якому нагромаджено безліч всілякого посуду, включаючи сюди аж три відміни ножів, виделок, склянок, як також великий, впотілий дзбан якогось кольорового напою, який самозадоволено височів над цілим столом. А крім цього, тут пишався вражаючий симбіоз всілякої консервної кулінарії — шинок, ковбас та риби, кількістю на добрих десять косарів.

— Що хочете цим сказати? — вказав я на стіл.

— Чим саме?

— Цією ось масою.

— Живемо в епосі маси, — відповіла вона.

— Ви збираєтесь все це подолати?

— Перше слово, очевидно, за вами.

— За якого звіря мене вважаєте?

— За чоловіка.

— А що це таке? — вказав я на дзбан.

— Вітаміни. Помаранчі, цитрини, ананаси. Прошу ласкаво сідати і наливати. Де ваша музика?

За хвилину ми мали і музику. Ми сиділи одне напроти одного, наші погляди зустрічалися, наші очі і уста посміхалися, наші думки напевно йшли в унісон. Ми були такі внутрішньо зосереджені на цій процедурі, поєднані близкістю, інтимністю, співгрою і коли можна говорити про невловне почуття вдоволення і щастя, то саме тоді ми почувалися елементарно щасливими.

Перед нашим зором за широким вікном веранди, простягався розлогий краєвид озера, внизу під живоплотом барвів різними кольорами занедбаний квітник з його здичілими мальвами, розрослими кущами фльоксів, відцвілими ірисами і нерозцвілими жоржинами. Усі вікна наростіж відчинені і шум озера наповняв довкілля…

Враз нас зацікавила несподівана поява двох дуже метких, маленьких сотворінь над квітами, які здавалось бреніли в повітрі… пх крильця так швидко тріпотіли, що зовсім зникали з зору і видавалось, що ці зелені потворки, на невидимій ниточці, висіли в повітрі.

— Колібрі! — зауважила Лена. Неймовірне! — додав я. — Живі іскри, — казала Лена. Ми захоплено спостерігали ті ірраціональні сотворіння і разом, здавалось, були по своєму з ними поєднані незвичністю ситуації. — Вони дуже непередбачені, - казала Лена. — Як і ми, — додав я механічно. — Думаєте? — питала Лена. — Ви ні? — Можливо. — Як ви їх уявляєте? — О! Неуявне! А так хотілося б. — Як дуже хотілося б? Як зробити кругосвітню подорож? Мати суконку від Діора? — питав я.

— О, Павле! Це цинічне порівнання.

— Чому? Погляньте на їх виконання. На їх одяги. Що можемо ми додати до цього? Химеру? Зробити виставку на Медісон авеню? Картини, які ми видушуємо з нашої кволої фантазії?

— О, но-но-но! Не впадайте у мізантропію. пх світ хоча і дуже недосяжний, зате незмінно стабільний. і прямолінійний. Наш — різкий, дикий, крикливий. А головне — ми їх бачимо, розуміємо і любуємось. Вони наш об'єкт.

— Ви дуже задоволені.

— Розуміється, задоволена, що я не колібрі, а людина. Хоча по суті, я також колібрі. Бо я жінка.

— Непередбачене сотворіння.

— Як жінка — так. Як людина — ні.

— Чи хотіли б зробити щось непередбачене? Як жінка?

— Що наприклад?

— Наприклад… Наприклад одружитися зі мною!

Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.

— Друже мій! Ви ж мене зовсім не знаєте.

— А хіба… Саме тому, — відповів я.

— Що будете робити зі мною?

— Мучитись.

— Що за пасія мучеництва? Для чого?

— Для… Хоч би такої рації, як любов.

— Одначе… — і вона урвала мову на пів слові, замовкла зайнялася стурбовано їжею. Я чекав на закінчення речення, вперто дивився в її обличчя, але закінчення не прийшло. Мене це інтригувало, я не видержав мовчанки: — Надіюсь, що ваше "одначе" скаже щось більше. Хтось сказав, що замовчені правди стають отруйними.

- інколи отруйними стають висловлені… На вашому місці я б не шукала правди.

— Не будьмо аж такими песимістами.

— Що можете запропонувати іншого?

— Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?

— На жаль… На жаль… Мені залишається мовчанка. Нема вибору. і вам також.