Улас Самчук - На тведiй землi

Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими місцевостями: весь той дім, ціле те огнище і славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту і крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невідомо яким правом, дозволяв опадовим стихіям просякати до верхніх кімнат і росписувати по їх стелях фрески гідні фантазії помпейських майстрів, а його ринви, як тільки полив перший дощ, спричиняли на всі боки такий водоспад, що до деякої міри нагадував Ніягару. Не маючи ніякого досвіду з ніякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Мені завжди здавалося, що всі дахи, яких стільки набудовано по всій землі, красуються собі між небом і землею, як ті птахи небесні, що піклується ними сам Господь Бог, а їх власники роскошують собі під їх благодатним покровом і покурюють люльку з "огденом".

Щойно аж тепер і на власні очі, я побачив і я переконався, що це соціяльно — філософське питання виглядає аж не так ідилійно. Стіни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею і убиральнею, обступили мене зо всіх боків, "як та чорна хмара", не давали пільги ні вдень, ні вночі, вимагали ремонту, не зважаючи на сумний факт, що моє конто в "Роял-Кенедієн" безнадійно ізсякло і нічого не залишалося, як надолужити його моїм власним кривавим потом.

О, той дах і ті ринви! і хто їх таких вигадав? Першим моїм природним відрухом було вдатися до відповідних майстрів цього діла і віддати цілу цю морочливу проблему у їх досвідчені руки. і дуже до речі, на це навинувся один мій знайомий, старий емігрант, поважний громадянин, власник будинку і тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим ділом займався. Я, розуміється, представив йому весь мій клопіт, він уважно досвідченим оком позирнув на дах, кількакратно обійшов весь будинок, відходив на віддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловісно язиком; я, розуміється, слідкував за кожним його магічним рухом, моє серце, розуміється, боляче завмирало і майже завмерло зовсім, коли мій експерт, з виглядом чародія, вирік своє остаточне рішення: причина злочинного діяння моїх ринв таїться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пів інча на правий бік… Така прецизна докладність цієї експертизи викликала у мене зрозумілу пошану до її майстра, а разом з цим спричинила наглу паніку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадійна тандита, пізійська вежа, кандидат на руїну, і що втиснули мені його несумлінні агенти, як гнилі яйця, та чи не прокинуся я одного разу під його звалищами, як кіт, який заліз у невластиве місце і обвалив на себе склад череп'яних горшків. Я обережно висловив свої сумніви експертові, на що він, з авторитетним виглядом, мене потішив, що для песимізму нема причин, бо, мовляв, коли він простояв в такому вигляді три десятки років, він зможе простояти і ще стільки і що тут залишається — дати нові ринви і піднести правий бік на пів цаля вище.

— А скільки б це коштувало? — поквапився я запитати.

— О… — казав той, розтягаючи кожне слово, — коли брати діло поважно і зробити, як слід… О! Сто двадцять…

… долярів? Сто двадцять… Чекайте, чекайте… Це щось… Я замовк.

Це, мабуть, щось справді не те. Я не мав ні стільця, ні горшка, в моїй кишені… Словом — звідки візьму сто двадцять долярів на такі другорядні, тридцять років задавнені справи і коли та вода свобідно лилася стільки часу — хай ллється далі, не буду їй перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним наміром не турбувати його більше.

Одначе ті трикляті ринви отруїли весь мій спокій особливо, коли я вертався з нічної зміни і мусів хоч трохи заснути; чортові ринви, без огляду на втому, зривали мій сон і хоч-нехоч я мусів ними більше цікавитись, ніж небезпекою атомової бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду і ззаду… Знизу, розуміється, не багато побачиш, треба б вилізти на дах, а це значило — як — не — як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того — щоб я порадив, коли б виліз наверх? Коли треба все міняти, підносити на пів цаля — вагання оправдані. Лишень через мою дурну і вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все таки зарискував, а що не мав драбини (голота хитра на вигадки) я використав вікно убиральні, яке дуже доречно виходило на дах сусіда, звідки без труднощів можна потрапити куди слід.