Улас Самчук - На тведiй землi

Наші розмови повторялися, переходили з теми на тему. А головне, шукали, як вона казала синтези. Поєднання минулого й сучасного. — Люблю свіжість думання, казала вона. і свіжість мешкання. Моя берлога занадто запорошена.

— Ці порохи варті терпеливости, — зазначував я.

— Можливо. Але коли це лиш історія…

— Наша країна ще не має історії. Ви напевно ще пам'ятаєте піонерів Торонта.

— О! Розуміється. Багатьох, — оживилась вона.

— За тисячу років…

— За тисячу років! — перебила вогіа мене. Ви думаєте? Тепер кожний місяць — століття.

— Наша історія закроюється на довгу мету. Це буде імперія надземних, поземних і підземних доріг, гангарів, полярних гаражів, міжплянетних летовищ. Генеральний штаб атомової доби.

— О-го-го! — Я не знаю, я не знаю. Це вже будемо не ми, мій милий друже, — казала вона, заплющивши очі, ніби намагалася щось уявляти.

— А чому не ми? Ваші предки освоїли цю землю і надали їй стиль і тон. Добрий стиль і добрий тон, — казав я.

— О ви! О ви! Ви мрійники. Але я вам вірю. О, я вам вірю! Скажіть… Яку ви любите музику? — несподівано запитала вона.

— Гріга, — відповів без надуми я.

- і я також. Зайдете до мене — почастую вас "Пер Гінтом". Наші люди не завжди вас розуміють.

— А чи їм конче треба нас розуміти. Важливіше, щоб ми розуміли їх. Вони нам нічого не боргують. і їм не конче треба відчиняти нам всі двері, буде краще, коли ми навчимося відчиняти їх самі. Наша стара Европа зобов'язує, вона навчила нас зарозумілости.

— Не нарікайте на вашу стару Европу, — казала вона.

— О, ні! Це не нарікання. Це чванство. Вибачте. Ці розмови, кажу, повторялися і стали необхідністю наших взаємин, інколи при цьому була також Катруся, яка уважно до всього прислухалася, але сама не забирала слова. Тітка Ен своєю маєстатною незалежністю викликала у Катрусі почуття незаперечного авторитету, але разом з цим її мовчазна покора була великою її перевагою, можливо, над нами всіма.

В кожному разі, вони любили моє товариство, а я любив їх, лишень я не мав для цього вистачально часу. Наші рідкісні зустрічі були приємним відсвіженням наших взаємин, але поза тим я по старому любив свою егоїстичну самоту, виповняв нею весь свій простір, розбавляв її музикою і згадками про Лену, з якою від весни обірвались усі контакти. інколи ця її вічна присутність у моїй пам'яті ставала для мене обтяжною і я вже шукав можливости її забути. Вона напевно вже стала матір'ю того "янголятка" і напевно її наставления до мене змінилося. Весь той гльобальний, універсальний і абсолютний простір, який ліг між мною і нею, давав вистачально спроможности заглушити наші старі болі.

Вона відійшла до Европи і тим самим розчинилася у тому ностальгійному світі. Тепер це лиш спогад, що з кожним днем все далі і далі віддаляється у простір часу. Пригадую Европу з останнього враження — затока Ля Манш повита серпанком першої осени, розторощений Гамбург і далекі береги Британії, яка видавалась втомленою, зачарованою, заморською царівною… А разом біль, і туга, і розпач. Відчував, як рвалось коріння тисячоліть в глибинах мого єства з переконанням, що моє вигнання в ці простори океану закриє назавжди дороги назад. Чи моя Лена зможе їх відкрити? Чи наші тисячоліття минулого не потягнуть нас за собою? Вона ж у тій своїй землі предків, з тим своїм "янголятком".

І враз, не хотілося вірити, коли одного вечора, прийшовши з роботи, я знайшов у своїй поштовій скринці чималий конверт летунською поштою, адресований зі Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене пропасницю. Щастя, що поблизу не було Катрі. Я нетерпляче розірвав конверт у якому, крім листа, було багато витинок зі шведських газет і який, з величезною виразністю, нагадав мені Лену навіть, здавалось, її запах. і писала вона дослівно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що мій довгий, впертий терпець урвався і я мушу Тобі писати. Тужу за Тобою, як тужила завжди, а віддалення, якого я шукала, як ліку, спричинило лишень загострення болю. Здалека наше минуле видається казкою, а наша остання зустріч під тими яблунями, які в моїй уяві цвітуть завжди, лишається незабутнім сном. Я мусіла тікати, бо боялась гістерики, мій добрий чоловік терпів тяжко, і ми погодились на цю розлуку, як курацію. Я обіцяла йому "поправитись".

І мала чималий успіх… У Стокгольмі мені вдалося організувати виставку (довідаєшся, як що зможеш зрозуміти, з газетних витинок), пізнала багато цікавих людей і все, здавалось, гаразд, за вийнятком… Але я тримаюсь, змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти знаєш, яка я нерозумно вперта.