Улас Самчук - На тведiй землi

Верталися биті сонцем, катовані голодом, заїжджали до першого ліпшого придорожнього заїзду, набирали котлеток з цибулею, помідорами, гірчицею, хижо їли і пили холодні, газові напої. А дома, звичайно, розходились "надобраніч".

Який диявол міг повірити, що це було справді так? Ми не вірили самі. і не вимагали віри. Нас несла бистра течія невмолимости і ми відчували, що єдиний рятунок, це міцна, тверда, витривала постава, а коли вже не хватало віддиху, ми могли зважитись на святий, невинний поцілунок, що набирав значення печаті духа вірности, непрелюбодійности, чистоти мислі, завдатку справедливости. Я переконаний, що моя партнерка не належала до наївних і сприймала цю лотерію, як досвідчений круп'є певний своєї перемоги. Чи мав я право сказати, що життя для мене є щось більше, ніж звичайний успіх.

Розумію, що моє вдаване пуританство і моя щира жертва фортуні успіху, багатьом видасться переборщенням захланности, але на виправдання, я мусів би пригадати, що мій характер формувався атмосферою, законами, практикою і культурою заперечення самого принципу характеру. Все у нас, включно до ребер, безжалісно ламалося, ви родилися, росли і зріли у безконечній руїні і від вас вимагалося лишень одного: покори. і чим вам гостріше болів зуб спротиву, тим ви менше могли сподіватися самоствердження незалежности. Я не знаю, чому є люди, які так само не можуть бути свобідними, як мурини не чорними, або кури літаючими. і я ще більше не можу зрозуміти, чому саме ці люди, зі своєї цієї імпотенції творять культ, якому безконечно складають криваві жертви. іменем великої свободи будувати велику несвободу, це основна насолода, наближена до сексуальної, що у ній запах живої крови так само п'янить, як і запах вина.

А тому хай буде вільно мені, іменем неупокореної людини, проголосили мораторій моїх несплачених боргів, спричинених вогнем, мечем, мором, голодом, ув'язненням і сьогодні, увійшовши у цей ясний, соняшний світ свобідної безпосередности, я не маю сили стримати своєї енергії у межах пристойности. Зрозумійте, що це проблема універсального значення. Моя енергія була скована, мій простір був обмежений, мій час був замкнутий. Передомною, за мною і надо мною тяготів нівелюючий закон передрішення.

Повторяю ще раз: я люблю будови, я люблю будівництво. Але я не мав права будувати. Я мав право на "житлоплощу" наподобу кожної тварини — нори, діри, кута, півкімнати, кімнати. Це норма амбіції житлового рівня у просторі мого минулого, а тому вирвавшись із цих умовностей, я не можу не пити і не впитися вином цієї нової насолоди.

В кінці червня, до речі дуже свіжого, мокрого, зеленого, моя будівельна візія перевтілилась у цілком наглядну, кольору сірого каменю, червоної цегли, темно — зеленого накриття зі широкими, передніми, замазаними вікнами, подобу, що дуже вигідно і вражаюче конкурувала зі своїми сусідами на тлі тих зелених сосон і яблунь. Особливо робив переконливе враження її широкий, розлогий фасад з його просторою верандою і сходами — поєднання старогрецької клясики і модерного американізму, з дуже приємного, сірого, теплого зі жовтими прожилками каменю, що нагадує мармур — вісім трьохбічних сходин, що спадали до заглиблення, у якому мав постати квітник. Внизу з обох боків веранди великі вікна з французькими дверима, які виходили на бічні, низові, бетонові веранди з підвищенням, на якому розміщені вази для квітів.

Загальна форма побудови не мирилася і не була конче співзвучна з більшістю дооколичних, модерних будівель. Дисонанс вносили бокові поперечні стіни з великими вікнами і трохи підвищеним, одноплощинним, похиленим на один бік дахом. Це був незвичний мотив і виправдувався він внутрішнім призначенням простору — зліва, це було здогадне ательє, а на протилежному боці, не менш здогадна бібліотека. Ці два простори відогравали основну ролю цілого цього підприємства, а тому в їх жертву було принесено стільки святого трафарету загально принятих мешканевих норм. і можливо вперше за ціле моє життя я відчув гостру, егоїстичну насолоду і незграбно приховану гордість, що ця мешканева споруда припасована на мій зріст і крій, що саме так я хочу виглядати на цій землі. Ніякі замки, палаци, а така ось стисло розмежована і доцільно продумана шкаралуща моєї фізичної і духової істоти. Розуміється, я міг втискатися у один кут з однією постіллю, можливо я міг би виповнити палац на двадцять кімнат, але те і друге не було б моїм конкретним цілеспрямованим мешканням. Це лиш була чи була б випадковість. Недопасований одяг. Нормально я вимагаю стільки простору і стільки місця, у якому б я був ані стиснений, ані розгублений. Місце їжі, місце праці, місце відпочинку, місце розваги, місце родини, місце дружини, місце дітей, місце гостей. В цьому клясичному, історичному, фундаментальному розподілі простору мешкання я бачу основну вимогу людини всіх часів і всіх просторів, що вміли, хотіли і мусіли будувати чи то піраміди, чи то пантеони, чи лазні Каракалі, а чи будови Европи й Америки, взагалі всіх тих, для яких будівництво й життя були нерозлучними вимогами.