Улас Самчук - Чого не гоїть огонь

Біля нього за другим столиком сидів Залізняк, готуючи свій вічний звіт про «загальне положення». Стояла глибока тиша.

— Чи готовий звіт? — враз урвав тишу Троян.

— Є, командире! — відповів Залізняк.

— Ну… а як ти думаєш, — спитав по хвилині Троян, — чи ми готові? — і подивився перед себе в якусь точку.

— Себто? — не зрозумів Залізняк.

— Ну… взагалі… все видержати…

— А що тебе бентежить, командире?

— Та-а-а… думаю…

Залізняк механічно постукує кулаком по столі. Цей рух впливає на Трояна, він швидко отямлюється, рвучко встає, обтягає шкуратянку, підтягає пояс з револьвером і кидає:

— Вибач, Максиме! — і виходить.

За півгодини в тому ж барачку, при світлі двох нафтових ліхтарень, на пеньках і так просто на долівці сиділо й стояло п'ятнадцять вибраних командирів і бійців, за столом президії сиділи Троян, Царенко й Булава, окремо на обрізку — Залізняк у ролі секретаря.

Було півтемно, душно, тихо. Тяжкий запах виділяла кожна постать, обличчя, освітлені ліхтарями, здавались вирізьбленими на сірому камені.

Троян сказав кілька слів і цим відкрив нараду. Залізняк стоячи почав читати свій звіт. Москалі зайняли Керч і Джанкой. Посилені бої під Тернополем. Просування на Закарпаття через Чернівці і Татарський просмик. Перший раз офіційно подано про смерть Батутіна. Останньої ночі Німеччину заатакувало 2000 літаків, скинувши п'ятнадцять тисяч тонн бомб. Бої на Пацифіку, бомбардування причалів на Новій Гвінеї, активізація фронту в Італії.

Далі інформації про свої сили, про сили лісової армії взагалі, про сутички біля Крем'янця, біля Ковеля, в околицях Смиги. Далі про наміри ворога, стягання сил в Шумську, Крем'янці, Дубні, Рівному, Острозі, Куневі, при чому Залізняк накреслив перстень довкруги розташування лісу. Після того короткі висновки і кінець. Ще запити. Їх впало кілька, переважно характеру міжнародного. Як справа другого, західного, фронту? Що означають останні зміни в англійському кабінеті? Як Італія? Чи скоро почнеться офензива на німецько-совєтському фронті?

Залізняк відповів сухо, коротко. Він, здається, кудись поспішає. Для нього все це якась формальність. І, коли запити вичерпались, він змінює тон голосу і урочисто проголошує:

— А тепер слово має наш командир. Пане командире! Присутні не раз чули мову свого командира, але цього разу вони слухали її з вийнятковою увагою. Всі очі скерувались на Трояна. Він встав. Зовсім близько біля його голови висів ліхтар. Його права, засмагла, не свіжо голена щока ясно освітлена, ліва в тіні. Він хвилинку стояв мовчки, здається, шукав потрібних слів.

— Мої друзі! — почав Троян спокійним, але в дійсності схвильованим голосом, який потім йому весь час вривався. — Ми зібралися тут поговорити… Я кажу — поговорити… взагалі… без конкретної теми. Люди, що знаходяться в нашому становищі, крім мови конкретного діла, мусять ще мати мову абстрактного уявлення діла, і не тільки в тій точці, де вони в даний момент діють, але й в тому, я б сказав, всесвіті, що до нього їх діло належить… У всесвіті, кажуть, нема відірваних явищ. У ньому кожна комаха виконує свою світову роль. Атоми буття взаємодіють.

Що хочу цим сказати? Дві речі хочу цим сказати. Перше: ми тут, у цьому лісі, у просторі тридцятьох десятин, не є відокремленим явищем не планеті розміром… Мені зараз випали з пам'яті цифри розміру нашої планети, але в кожному разі вони досить великі. І друге: мені хочеться, щоб ми тут діяли не лише як непоправні мрійники і не лише як запеклі фанатики, але й як свідомі, розумні, холоднорозважні реалісти. Воля людини лише тоді невгинна і залізна, коли вона свідома. Не вибух, не відрух, не акт, ображеного почуття меншовартости. І взагалі, боєць — не той боєць, що мститься, а той, що боронить право, правду й закон. І коли він робить це, знов-таки, свідомо.

Дві розроблені і незакінчені справи залишила нам у спадщину наша історія: наші стосунки з сусідами, передусім з москалями, — і нашу внутрішню несформованість, передусім на грунті нашої психології. Сотні років перманентної війни фактично в порожнечу і мільйони розірваних, мов старі лахи, душ, що за дрібничками не бачать сонця.

Це питання! Так, друзі. Москва і ми! Легко, навіть дуже легко сказати ці пару слів, але за ними, друзі, незліченні жертви і моря вицідженої крови наших ближніх. І нема кінця. Ось вони йдуть, сунуть валом, маси озброєних людей. Люті, як дияволи. Пройдуть нашими дорогами до границі, до останньої межі… Витовчуть поля, зломлять наш опір і проголосять: ми вже нарешті рішили! І пам'ятник у Києві з каменю поставлять генералові Батутіну. Ми вже, скажуть, рішили! Ми! Вони!