— Бо коли б ти це робив не на піску — прийнялася б.
— Пам'ятаєш пісню: «Візьми, сестро, піску жменю, посій його на каменю! Як той, сестро, пісок зійде, тоді, сестро, твій брат прийде»? Так було й зі мною. Я знав, що ти не вернешся.
— Але ж вернулась!
— Якими дорогами… І не та…
— Але вернулась… І та!
Троян подивився на неї допитливим поглядом.
— Колосально! — вирвалось у нього, і його сіре обличчя проясніло.
— Правда. Не віриться. Багато не віриться, але так є! Ось доторкнись!
— А думала ти… про мене під час тих твоїх?..
— І не раз. І в Сан-Франциско, і в Токіо… І ще як… Те, що я стала матір'ю, — то був випадок, як і твій з Марусею. Я жила в одній ямі з одним поетом. У Києві це було. Він прочитав мені вірш:
Ти, кажеш, підеш дорогами блудними,
Ти, кажеш, підеш у блудний світ…
Ти зірвеш папороть — квітку злудну,
Ти даси чортові звіт.
Ти будеш з «ними» й не з «ними»,
Ти будеш як коровай!
Всі дороги будуть німими,
Лиш одної не забувай:
Лиш тієї не забудь доріженьки,
Що стелиться, як парча…
Поколеш ніженьки, біленькі ніженьки,
Чуже, нічиє, а все ж моє —
дівча!
Сосни шуміли улад з мовою Віри. На останньому слові її голос легенько здригнувся, і вона, дивлячись униз, сказала:
— Оце й рішило!
— Колосально! — знов вирвалось у Трояна. І після короткої паузи він несподівано сказав: — А знаєш… Як ти думаєш? Чи не слід нам… повінчатися? Павліно!
Віра залилась дзвінким, радісним сміхом, таким радісним, що Троян докірливо і здивовано глянув на неї.
— Що тут смішного, Павліно?
— Боже! Якове! Хіба сміються лише з смішного? О, Якове! Дякую! Єдиний! — вона кинулась йому на шию, цілувала його шорсткі, репані уста, горнулась до його твердого, загорнутого в ремінь тіла, сміялась і плакала. — Знаєш… Рідний мій! Мужу мій! З плоті і духу — мій! Але повінчатися? Як? Де? Коли? І, Якове… буду мати від тебе сина…
Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шуміли сосни. Яків, здавалось, дерев'янів.
— О Боже! — вистогнав він, схопився за чоло, зробив кілька кроків уперед, ніби наміряючись бігти.
— Ні, ні! Якове! Ти мене не зрозумів! — викрикнула Віра. — Я не тому, щоб тебе в'язати! Я не могла замовчати!
— Замовчи! — перебив її Троян.
Вони кинулись одне до одного і обнялися.
— Ну, знаєш, — вирвалось у неї, коли звільнились обійми, — і лапи в тебе!
— Ха-ха-ха! — зареготався він.
— Тож ти мене зломив!
— Аж тепер! А ти мене зломила першим поглядом? Га? Сина? Буде син? Але де його родиш? Тож розчавлять! Їдь! Тікай! Павліно, тікай! На Корсику! До Америки! — і він враз вихопив з кобури револьвер і тричі стрелив у повітря. А потім сказав спокійніше, дмухаючи в цівку револьвера. — Але, Павліно… Почекай. Це не жарт… Дай подумати… Отже, так… Це чудово… Тепер ми з тобою, як кажуть… — шукав потрібних слів, не знаходив, надолужував рухами рук, голови й навіть револьвера. Вона дивилася на нього й мовчки, й напружено. — А все-таки… знаєш — плутався він далі, — не можу! Сину! Не можу! Мамо! Неси його, шукай місця і… роди! Ти ж бачиш, — показав він довкруги обома руками. — Ось дощик… А там сніжок… А там Батутін. Ти, очевидно, — Захід, Мадрид, Нью-Йорк, готель «Совой». Як тобі сказати? Як сказати? Боже, як тут знайти одне потрібне слово?!. Але… Ти їдь! Їдь! Я тебе знайду… Чекай, чекай! Я тебе… пізніше… відшукаю… А завтра ми скочимо до отця Дормидонта, і він нам возложить вінці, гей! Ісає, ликуй! — І по хвильці мовчанки додав: — Ось так воно, женуленько! Не можу зійти з дороги! Так тяжко! Так тяжко! Так чортячо тяжко! Ті триста двадцять дивізій… І хоч би краплина глузду! Ах, мовчи! Зачекай! — кричав він, хоча йому ніхто й не думав перечити.
Він був як п'яний, навіть зірвав з голови каптура і розмахував ним, як диригент паличкою, ніби перед ним був хор.
— Повір мені, моя кохана, дорога, рідна Павлінко! Повір мені! Повір одна ти на всій планеті, що я також чоловік, а це, як казав Максим Горький, звучить гордо… Тут, пане Максиме, гордість найшла на гордість, як коса на камінь.
Але вибач мені, Павліно, я трохи… здурів! Тепер знаєш що? Я тебе проведу… А далі підеш отак на Залужжя, зайдеш до батька того кухаря Івана, спитаєш за Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, і там переночуєш. А завтра і я там буду — розумієш?
Вони повернули з-під лісу і пішли під горб, чистим полем, стернею. Вітер від хутора Хвищика гнав небом дивізії чорних, мов сумління цієї доби, хмар. Западала гнила ніч.
Читать дальше