Улас Самчук - Чого не гоїть огонь

І, коли Троян з Вірою опинились під стріхою тієї шопчини, на залежаній, старій отаві, вони знепритомніли від щастя. Пахло мохом, мервою, мишами. За стіною хрупав отаву і пирскав кінь. Через відкриті двері тягнуло болотяною вогкістю.

А десь там далі, за лугом, на Шавронських полях били перепілки.

— Знаєш, — казав він їй на світанку, коли небо було вже підбарвлене рожевим, — ця шопа і та криничина рішили.

— Невже не я? — засміялась Віра.

— Ех, ти! Відьма! — засміявся й він.

— Закрутило, знаєш, в голові. Не повіриш — я ту шопчину завжди пам'ятала. Може, тому, що я її так боялась, що в ній стільки було «нечистого».

— Але ми її очистили.

— Ах! Якове! Як гарно! — вона взяла руки і зчепила їх над головою. Міцні, пишні під тонкою, шовковою блузкою груди здіймались справді щастям! — Навіть не віриться! Коли б так знала, де той край світу, взяла б шопчину і тебе і пішла б! Або сиділа б тут до кінця віку.

— Хм! — усміхнувся він своїми міцними зубами.

— Так. Мені дивно! Я, напевно, поетка, але не маю слів. Є, Якове, такі німі люди, що хочуть обняти світ. Вір не вір, але ця доба для мене створена! Я в ній як риба в океані. Я не боюсь пожарів. Я не боюсь людей. Я не боюсь нічого. Я ходжу з усіма ворогами, п'ю з ними вино, всі мені вірять і всі мене люблять. І не було ще випадку, щоб я здригнулась. Але знаєш, з ким в дійсності я?

— Хм, — ще раз усміхнувся він.

— Знаєш… Є такі нерозгадані струни в нашій душі. Щось є таке. У шпигунській школі в Москві я познайомилась із самоїдом. Він вивчав Маркса, але, коли одного разу ми були з ним в зоологічному парку і він побачив оленя, в його очах заблищали сльози. І я тоді була певна, що той олень десь у найдальшому закутку його душі значив для нього більше, ніж увесь Маркс.

А ось недавно. Один шпигун з німців. Партійний. По двох лініях: і наці, і комуніст. Діяв в Японії, звався Зорге. Його японці викрили. Дев'ять років гуляв у Японії, як вдома, був сердечним приятелем німецького посла фон Отта, пив рижове вино з принцом Кеноє. І знаєш, що його згубило? Не повіриш: зозуля, що вибиває години у знаних швейцарських годинниках. Десь там комусь там, під п'яну руку, він розповів зворушливу історію із свого дитинства, як то на кухні в його родинному мешканні, в Гамбурзі, висів годинник із зозулею, що вибивала години. І коли, казав він, я чую десь кукання тієї зозулі — я здригаюсь.

А любив він, як звичайно, вино і жінок. І всі це знали. Мав багато коханок, але ні одній з них не вдалося здобути його довір'я. Японський полковник контррозвідки Осакі, що підозрівав Зорге, втяв з ним таку штуку: познайомив його з дуже привабливою гейшею. І, коли Зорге опинився на її мешканні, він, у хвилину найбільшого любовного екстазу, почув зненацька звуки тієї зозулі. І це рішило. Гейша його полонила. Він їй повірив, а вона його видала.

— А тому, Віро, увага! — промовив Троян. — Та шопа! Увага! Вона може тебе згубити!

— Або навпаки: врятувати!

— Цікаво, цікаво! — зауважив іронічно Троян.

— І навіть дуже цікаво! — підкреслила Віра. — Лиш глянь! — викрикнула вона, показуючи навкруги. — Чи ти віриш, де ми знаходимось?

— Щось трошки так.

— Ми біля першоджерела нашого буття.

— Я не знав, що ти така сентиментальна.

— Всі люди сентиментальні. Оповідають, що, коли Троцький ще був у Кремлі, відвідав його одного разу батько. Троцький повів старого на місце коронації царів, сів на троні і так само, як я, патетично запитав: «Чи ти знаєш, батьку, де я сиджу?»

— Яка різниця ідеалів! — ніби між іншим, промовив Троян.

— Тепер ти це знаєш. При цьому, напевно, пригадуєш свою Шприндзю, — уколола його Віра.

— Так. Можливо, — це сказав Троян, вже стоячи біля свого коня і потріпуючи його по гриві.

— Вже збираєшся? — спитала Віра.

— Мушу!

— І лишаєш мене? — додала вона по-жіночому.

— Мушу! — своїм тоном відповів він.

— І не кажеш мені йти з тобою?

— А ти можеш?

— А якби могла?

— Нема куди.

— Адже ти йдеш!

— То я. Ти звикла до іншого простору.

— Звідки це знаєш?

— Сама кликала.

— А може, я змінила свої простори.

— Не можу знати.

— Не віриш?

— Лише до цієї шопи. Ну, прощавай!

Не подав навіть руки, сів на коня, кивнув головою і поїхав чвалом попід Мартиновим гаєм у напрямку монастиря.

Віра була приголомшена, не знала що робити, дивилась, як зникав з очей той вершник, і її огортали біль, жаль, розпука. В першій хвилині вона подумала про помсту. А коли вершник зник і вона залишилась зовсім сама у тому яру, коли глянула на похилену шопчину, на гай, на луг, на Гуцівський сад, у ній знову воскресло і закрило собою все те почуття, яке переживала тут не раз тоді, коли була маленькою, босоногою дівчиною у довгій, брудній полотняній сорочці. Пригадала, як не раз пробігала, мов дика, побіля цієї шопчини, позирала на неї з острахом, чи не вийде Ляш з мотузом на шиї; пригадала свої болі і жалі, коли її бив батько, а вона не знала за що, бігла плачучи до цього яру і зустрічала Якова, що пас отам далі три сірі вівці. Він нічого у неї не питав, лише давав їй спілих черешень або кусник підпалка, а потім вони бігали по стежці наперегони, або, сидячи навпочіпки, грали в крем'яхи, або він оповідав їй казку про Бабу Ягу, про сім розбійників, злу мачуху, заморського принца. Вона пригадала те блаженне почуття щастя, остраху, радощів, що виповняли її, коли верталась засмерку додому, і в тій самій сорочині лягала на лавці, і засипала приємним сном з усмішкою на устах.