Улас Самчук - Чого не гоїть огонь

Бій тривав, з обох боків безперервно барабанили міномети, строчили кулеметні серії, і під їх гуркіт за ес-есами в долині на сіножатях появилися три групи узбеків, які, одначе, не пішли на допомогу ес-есам, долиною, вздовж річки, побіля Чеського млина, а попростували на Дермань з виразним відхиленням до Залужжя.

Троян помітив новий маневр трохи запізно. Царенко не знав про нього взагалі. Прорвати лінію веркшуців, щоб загородити узбекам дорогу до села, не було можливості. Узбеки вже піднімалися під Турецьку гору, вже вступали в зовсім спорожнене село, вже впало кілька гранатних вибухів і загорілись крайні хати.

Троян розщепив свій відділ надвоє, менший залишив як прикриття проти веркшуців, а сам з більшим погнався Верховецькою долиною попід лісом назад на свою Попівщину, бо мав усі підстави думати, що узбеки, а з ними й веркшуци, напевно, не залишаться в селі, а попростують на його гніздо, щоб його зруйнувати. Троян вважав, що немає сенсу вести бій на імпровізованих, невигідних становищах та зчиняти боротьбу в самому селі, і єдиним його бажанням було якнайскорше зайняти свої криївки і гнізда на передпіллі Попівщини.

Царенко поки що зостався на своєму, дуже невигідному, становищі, майже в запіллі ворога, сам на сам із далеко сильнішим противником.

Залужжя тим часом горіло від краю до краю, все небо стало чорне від диму, вибухи полум'я і запах згару видно й чути було на десятки кілометрів. Місцевих людей майже не було видно, лише чути було рев худоби, мабуть, залишеної в хлівах, і час від часу вниз по схилі гори гналися корови, коні, летіли кури, гуси, котилися свині…

Узбеки, за ними веркшуци, а за веркшуцами ес-еси залишили свої позиції і через палаюче село попростували на південь. Не було сумніву, що їхня мета — Попівщина. І дійсно, в скорому часі вони появилися на південному боці села, зовсім ігноруючи Царенка, що цим маневром був урятований від повного розгрому. Не гаючи часу, він зібрав свої рештки і Верховецькою долиною подався вслід за Трояном.

Троян в цей час уже займав свої укріплення на передпіллі Попівщини, маючи перед собою ідальне поле обстрілу. Він як на долоні міг бачити ворожі ватаги до єдиного бійця, що, змішавшись разом — веркшуци, узбеки й ес-еси, — втративши лад, масою наближалися до Попівського лісу на тлі велетенської, що закрила весь обрій, пожежі.

Троянівців було мало. Разом із роєм, що лишався весь час на місці як залога, Троян мав під рукою неповні дві чоти під командою свого улюбленого Булави і другого, молодого командира Мазура. Але всі переваги над ворогом були по його боці, включно з тією одною дорогоцінною годиною, коли його бійці, чекаючи на становищі, могли розпружити м'язи та перевести дихання.

Обличчя бійців були червоні, як огонь, піт заливав їм очі, уста їх пересихали, язик в роті не хотів повертатися. Але вони припали до землі на своїх вигідних, як добра піч, становищах, пригортали кулемети і, заперши дихання, чекали. Чекали на — «Бригадо — огонь!» Чекали на голос свого командира, якого знали і в якого вірили.

Ніхто з бійців не знав, як довго тривало чекання. Хвилини чи години. А тим часом з передпілля хаотичною масою наближались люди, безпечно, байдуже, мабуть, не сподіваючись нічого для себе поганого, знаючи, що вороги залишились на полях, мертві або до краю розгромлені. Ближче, ближче! Ось уже їх зовсім добре видно, до подробиць. Вони помітно втомлені, багато з них ледве плетуть ногами, зброю тримають напоготовлі, але якось неохоче. Особливо незграбними й вайлуватими видавались узбеки у вушатках і вилинялих совєтських «гімнастьорках», ліпше тримались веркшуци в своїх імпровізованих одностроях кольору хакі, а найкраще виглядали ес-еси у темних, добре допасованих мундирах, у шапочках-пиріжках, з тими черепами на лобі.

І нарешті той знак огню… Ті два — раз-раз! — постріли з револьвера — знак, що обидві бригади починають разом. І нарешті огонь.

То була картина! Троянівці довго будуть її пам'ятати. Сливе одним звуком брязнули автомати з чотирьох точок. Зосередженим огнем. Кулемети з двох боків перехресне. Все, що рухалось попереду, впало мов підкошене. Виривались окремі викрики, окремі постріли. Дехто зривався бігти і одразу припадав до землі. Котились в ями, в межі, повзли, спираючись на ліктях. І, як на те, з заходу, від Тимошівщини показались на полі нові силуети озброєних людей, що дуже скоро були розпізнані як упісти. Це, мабуть, один з куренів Ясеня широкою розстрільною наближався до місця бою, подекуди вже залягаючи і ллючи серії кулеметного огню по лівому крилі ес-есів, що першими пробували були ухилитися якраз до того самого Тимошівського лісу.