Улас Самчук: Чого не гоїть огонь

— Я ще подумаю… Маю деякі плани… Я вам скажу. Вітайте там тітку Мотрю і всіх ваших. Подякуйте, що вони мене не цураються…

Ольга відійшла, гриміти перестало, дощ, здається, починав ущухати, була одинадцята година. Яків збирався лягати, як звичайно, з книгою в руках, коли двері його кімнати тихенько відчинилися і в їх обрамленні появилась невеличка постать Шприндзі. Вона увійшла так тихо, що Яків зразу її не помітив. Увійшла і зупинилась біля порога. Слабеньке світло лампки лише злегка виділяло її на тлі темних завіс. Яків, що був уже в постелі, звівся на лікоть і дивився здивовано…

— Ви не бійтесь, — прошепотіла дівчина… — і вибачте мені… Я прийшла щось вас запитати…

— Чого хочете? — сердито буркнув Яків.

— Я хотіла вас запитати… чи то… правда?

— Що правда?

— Що їх стільки вимордувано?

— Кого?

— Ну… тих… ваших… людей?

— Як то чи правда? Ви не вірите? Сумніваєтесь? Ви цього не знали?

— Ні, я не знала.

— Ах! Краще про це не треба говорити. Ви все так добре знаєте, всім цікавитесь, і враз така необізнаність. Бо ви не хотіли знати, бо ви закриваєте очі, бо вас це не обходить і не болить. А тепер добраніч! Ідіть спати!

— Вам чогось бракує? — почулась обережна, делікатна відповідь на цю мову. Голос прозвучав так хвилююче і так вникливо, що Яків не міг одразу знайти відповідь.

— Я хочу просити у вас допомоги, — продовжувала Шприндзя тим самим тоном. — Ви мужчина. Ви сильний. Ви знаєте… І ви розумієте, що сталося… Ви добре розумієте, більше, ніж я, більше, ніж мій батько. Більше, ніж ми всі… Я знаю, що вам сказала Ольга… Ні, ні… я не підслухала — не бійтесь, але я знаю. Вона вас не любить, і ви знаєте чому… Це стара історія. Але уявіть собі: от війна, от люди йдуть кудись… Одні туди, інші туди. Їх так багато. І всі вони щось у собі несуть… Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозуміли, але я хочу вам сказати, що всі вони несуть у собі самих себе. Кожний сам себе. І кожний живе сам собою… І кожний думає, що лише він є, а інших нема. І кожному болить, що він такий самітний, і ніхто не співчуває йому — ніхто і ніде. А знаєте, чому це так? Бо ніхто з нас не може бути сильнішим від інших, щоб помогти тим, які йдуть разом з ним… Здається, всі люди поробилися слабими. Нема між нами більше героїв… і святих. Усі змішалися в одну масу, як пісок пустині… І тільки вітри женуть нас кудись… І ніхто з нас не знає куди…

Дуже незвично звучали слова тієї дівчини, Яків ніколи нічого такого не сподівався. Її уста, здавалось, дрижали від напруженого хвилювання, здавалось, плач бринів у її голосі, І, сказавши це, вона вийшла. Вийшла без єдиного слова. Не оглянулась, не сказала «добраніч».

Кілька хвилин після того Яків лежав мовчки і нерухомо і все не міг позбутися звучання слів, що їх залишила по собі та маленька дівчина. Чого вона хотіла? Що хотіла сказати? Відповіді простої, ясної, безпосередньої нема, але він знає, чого вона хотіла і що хотіла сказати. Він не читав більше, він погасив світло, і чомусь йому здалося, що він мусить тут, у цьому домі, лишитися. Що він не покине його. А коли засипав, на хвилинку відірвався від настирливих думок, і тільки тоді у його свідомості увійшов шум, що продирався крізь забите й завішане вікно. Шум великої, світової, глобальної війни, що проходила понад планетою.

Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий, по-літньому чистий, дарма що це був перший день місяця вересня. І була це неділя.

Яків рішив цього дня вийти. Одягнутись і вийти. І він так зробив. Він старанно в'язав сіру краватку, старанно чесав волосся. Він ще кульгав, він ще мусив спиратися на палицю, але міг уже йти і міг довший час бути в русі. Зустрівся зі Шприндзею, обмінялися мовчазними поглядами, вона кудись також поспішала. Сніданок подала стара Рівчина свекруха Малка.

Після вчорашньої зливи вулиці й хідники були чисті, руїни парували, головною вулицею тяглися величезні дизелеві авта, на хідниках усуміш було повно святочно одягненого люду, на соборі, залитому сонцем, бамкали недільні дзвони.

І був піднесений, бадьорий, святочний настрій. На розі піврозваленої вулиці, що колись звалася Садовою, опісля Галєра, ще пізніше Комсомольською, а тепер поки що не звалась ніяк, метушився хлопець з купою газет під пахвою. Перше число першої газети, що почала виходити в цьому місті… І коштує вона п'ятдесят копійок, і розхапують її, мов нечувану дорогоцінність, і одразу на ходу, поспішно, жадібно читають.