Улас Самчук - Чого не гоїть огонь

Партизани першого дня лежали мовчки, мов дрова. Незважаючи на дощ, на вітер, здебільша спали мов мертві. І лише другого дня почали ворушитися. Тут і там почулася неголосна пісня, а вже надвечір, коли трохи розійшлися, розпарилися та наїлися кандьору, — поробили окопи з гілляччя. Біля кашовара, що правив у партизанів за якогось мага, як звичайно, пішли теревенити про те про се, а далі один з дерманців, що його прозвали Осипом-Засипом, почав розповідати про цей самий Бущенський ліс, що в ньому сиділи, та про оті якісь мури, що на них росли кущі ліщини, ніби на якій скелі. Як це могли мури такі тут з'явитися? Звідки вони тут постали? Хто їх у цій дичавині змурував?

Осип-Засип, обнявши руками коліна, сидів просто на мокрій землі, прикритий німецьким плащем, дивився на огонь і інколи, здавалось, без потреби, спльовував на жар, хоч знав, що це гріх.

— Що це тепер за Бущенщина! — казав він, допасовуючись до тону дерманських розповідачів, покійного Ровіцького, Трохима Гуца, Панка… — От колись була Бущенщина! Гонів на двадцять сюди і туди ліс. Сосни у три обхвати, а дуби п'ятсот літ кожний. Як гори! Все якісь чужі компанії забрали на кораблі.

А Запоріжжя, що ото межіє з полями, колись підходило до самого лісу, чи пак ліс підходив до самого Запоріжжя. А заснували те Запоріжжя три козаки, що зосталися після Хмельницького, Гуца, Балаба і Бухало… Пізніше їхні роди розгалузились, а деякі навіть позміняли прізвища. Так від Гуци вийшли Андрушуки та Самчуки, від Балаби Мартинюки та Руді, один лише Бухало до цього дня зберігся…

А ті он мури, що вас цікавлять, були змуровані пізніше. І також козаком. І звали його Ляшем.

— О! — озвався котрийсь із дерманців. — Чули! Чули!

— Хто не чув про Ляша? — продовжував Осип. — Вішальника! Що виходить серед ночі отам на своєму займиську і людей лякає… Але Ляш, що мурував оці мури, — не той, що повісився… Цей звався Степан, а той, одні кажуть, Данило, а другі — Гнат. Данило, Гнат — нам тепер все одно. По ньому не залишилося ніяких метрик, ні одного записаного слова. Самі лише перекази та ось ці зарослі мури. Та й перекази хтозна чи правдиві. Перекази ростуть з уст, на словах, а слова як ті дріжджі… Але так не так — старі люди казали, то й ми кажемо. Десь, кажуть, у п'ятдесятих роках минулого століття до Дерманя, невідомо як, невідомо чого, приблукав кремезний чолов'яга з гарною, як лань, стрункою та високою чорнявкою. Мав він, мабуть, гроші, бо одразу закупив у бущенського пана Бронєвського хутір. Був то, кажуть, ловецький хутір, серед лісу, на полянці. Був там, кажуть, і сад, і пасіка, як це завжди в таких місцях бувало. Було чимале господарство. І мав той чолов'яга, як кажуть, щастя до всього. Господарство його росло-зростало, прикупляв і прикупляв він собі нові ділянки лісу, мав чимало челяді, плекав воли, коні, збудував, кажуть, на Мостах гуту і почав лити скло. І мав багато, на всю околицю, знайомих, приятелів, друзів, кумів. Не цурався, кажуть, товариства, любив потягнути чарчину та й сам варив якийсь мед особливий, що ним прославився на цілу околицю…

А був тут у нас на Запоріжжі один ганчар, Данило Гуца звався, що робив миси, чари та куманці, і такі, кажуть, гарні, що до нього приїжджали пани великі, щоб побачити, як він це робить. Чолов'яга з хутора, який і був отим Данилом чи Гнатом Ляшем, скумувався з тим ганчарем. Данило Ляш робив своє скло, Данило Гуца — свою глину. Так їх і кликали: скляр і ганчар. І знали їх всі люди довкруги — і пани, і селяни, і духовні. Ляш запряже, бувало, шість пар волів. Гуца шість пар своїх, і їдуть на цілу зиму вздовж Україною, та Польщею, та Австрією продавати своє добро, а отак ік Масляній вертаються. У Ляша тоді на хуторі бенкет давали гостей на п'ятдесят, з музиками, аж луна лісом ішла.

А треба й те сказати: збудував Ляш на хуторі своєму гарну хатчину — низ, кажуть, з каменю, верх з дерева, на два поверхи — палац, як у нас тоді казали, на шістнадцять покоїв із світлицею, що «в ній сотня людей могла зміститися для танців та забав. Жив чоловік у свою волю, всі йому заздрили, називали щасливим… Бо ж до того, як сказано, мав він жінку Алісу вроди незвичайної і одягав її в парчу, ніби княгиню.

Але ніхто того не знав, що Данило Ляш, крім усього того видимого щастя, що, здавалось, цвіло й буяло, носив у собі велике нещастя. Ніхто того не знав, що примусило Данила прибитися аж сюди, оселитися в цьому лісі, бо ж походив він аж з Кубані, з-під Кавказу, був козак з діда-прадіда, та й не лише козак, а — старшина, отаман, власник хуторів…