Улас Самчук - Чого не гоїть огонь

— Щось він мені, той твій Троян, не зовсім подобається… Надто він хитрий, на пиці в нього написано…

— Зате ти не хитрий! Одразу з тією інтелігенцією поліз. Кому це потрібно? — відповіла з неприхованим презирством Віра.

— Передай Шульцові його стоянку і зазнач, щоб як слід потріпали. Буде зговірливіший…

З беріз падає дрібний, як риб'яча луска, жовто-рудавий і жовтогарячий лист. Під однією з них, горбатою, з довгими, старими косами, яку Залізняк прозвав Відьмою, сидить, спершися на стовбур, вістун Кобила, читає останнє число газети «Волинь», спльовує після тухлого капусняку, що його мали сьогодні на обід, і лається:

— Щоб уже їм ті язики покрутило, клятим!

— Що, молишся? — підходить до Кобили стрілець Іржавець з фінкою на шиї, у шапці набакир, що лише чудом тримається на потилиці.

— Ну ж, скажу тобі, німота! Чув не раз: культура, культура! Мавпу видумали! А тут, диви, таке… Тьфу! Під Сталінградом бої! Біля Ленінграда бої! Під Канадою бої! В Африці бої! І диви: напали на Козин, загнали в церкву двісті п'ятдесят люда і спалили!

Іржавець стоїть над Кобилою, дивиться на нього згори і спокійно каже:

— Генії. Все тому, Кобило, що тепер у світі самі генії!

— Та-а-а, — протягує Кобила, — генії… — і ще раз спльовує, виймає з нагрудної засмальцьованої кишені губну гармошку, обтирає її долонею, прикладає до уст і починає награвати: «Чи я в лузі не калина була…»

Іржавець слухає, втягує носом свіже повітря. Інколи подихує лінивий вітрець, стрясає листя берези, в повітрі німа, молода, глузлива осінь…

А трохи далі у цьому ж березняку, розлігшись і розсівшись, хто де попав, ось уже дві години відбувається нарада штабу бригади. Від часу Троянового домовлення з Качаном минуло пару тижнів, але не могли ніяк намацати, де саме загачився той «спецвідділ». Аж нарешті знайшли його у знаній осадницькій колонії Янова Долина, що на Горині побіля Костополя, кілометрів за шістдесят по прямій лінії. Добрих три дні маршу, коли оминати биті шляхи, — через Гільче, Тайкури, Олексадрію, Берестовець. Тепер майже все готове — розвідка, плани. Залишається тільки день «ікс». Нарешті і його визначено. Вівторок, двадцять дев'ятого вересня. Жереб кинуто. Мости для відступу спалено.

До цього не прийшло легко і просто. Крім техніки операції, що забрала аж два тижні безперервних вправ, Троян мусив сам внутрішньо себе підготовити. Він, як сказано, не належав ані до романтиків, ані до дешевих, примітивних ігнорантів. Він міг дивитися і міг бачити. Він відкривав другий фронт, входив в одвертий конфлікт з найнебезпечнішим контрагентом партизанки.

Одначе він все-таки рішився. Контра спем сперо!

Його маленька армія вирушила в похід о дев'ятій годині вечора. Ніч не була погожою. Місяць був за хмарами, дув західний, досить настирливий вітер, накрапав дощик. Земля і небо, узгірки, ліси і долини зливалися в монотонну сірість.

Бригада трьома відділами посувалась долиною, оминаючи Дермань, в напрямку півночі. Йшли, здається, навмання, але, крім тих вершників, що двома ледве помітними точками то появлялися, то розчинялися у темряві ночі, двома окремими дорогами йшли стежі, що тримали постійний контакт з бригадою. Під ногами якась польова дорожина, стерня, свіжа рілля, потім, мабуть, луг, невеличка хвиляста річка, а там знов дорожина на дві колії, що її дехто з дерманців пізнає як ту, що веде до Лебедів, до Гільча і далі в напрямку Рівного. Але бригада дуже мало користає з дорожини… Доходить до першого яру й завертає ним вліво…

Тут роблять першу, півгодинну, зупинку. Бійці можуть перекурити, але щоб ні одного аніде огника, ні одного звуку. Командир хоче переконатися, як виглядає його військо з нічної віддалі, виходить на узгірок, метрів на триста, і зупиняється. Хвилин десять вдивляється й вслухається в темряву ночі, але, крім шуму вітру, що шарпає полами його шкуратянки і наполегливо штурмує найближчий лісок, не чути й не видно нічого.

І по-своєму командир вдоволений своєю маленькою бойовою силою. Він саме так хотів. Це мала бути справжня модерна військова одиниця. І вона такою є.

Ночували, тобто днювали, у лісі під Тайкурами, точно за планом. Сірий, негожий день минув, як хвилина. Бійці міцно спали, не зважаючи на негоду. Другої ночі перетяли найрухливіший шлях Рівне — Київ біля села Біла Криниця, серед чистого поля. Перебігали малими з'єднаннями в коротких перервах шляхового руху. Другого дня погода покращала, провели той день в яру на захід від Олександрії, а на третю ніч бригада десь коло другої години зупинилась серед лісу. Це був ліс справжній — сосни, дуби. Було таємничо, глухо. Небо прояснилось. Крізь віття вгорі мерехтіли зорі. Відчувалось ріку, тягнуло вогкістю, повітря було свіже і гостре.