Улас Самчук - Чого не гоїть огонь

Але все те минуло. Після кількох таких пробних сеансів, які не справляли на Якова особливого враження, його враз лишили недокінченим і, здається, забули. Минали дні і тижні. І місяці. І нарешті Якова знов покликали. На цей раз мав він діло з якимсь балтійським бароном, що гаразд матюкався по-російськи і мав навіть монокля під лівим примруженим курячим оком. Був рудуватий і весь всипаний прищами, з довгим, тонким, гострим носом.

— Та який там з тебе (він до всіх звертався на «ти») майор. Звичайний фельдфебель, та ще й польський, — почав барон, ще більше примружуючи своє куряче око.

— От хотілось повалять дурня, — відповів тим же тоном Яків.

— З нами дурня — не вигорить, — глумився барон.

— Ще й як! — відповів спокійно Яків.

— Ми можемо показати, що таки не вигорить, — сказав далі барон, і в голосі його відчулось збентеження.

— Приємно було б побачити, — недбало відгризнувся Яків.

— Хм… Хм… Герой! Що й казати — герой… — хмикнув барон, пробуючи змінити тон. — Ми могли б запропонувати тобі… мгу! Щось таке… м-мгу… Щось вигідніше, ніж той… мгу… «ост». Але ж ти брикаєшся… І сам не знаєш чого.

— Наприклад? — тим же тоном спитав Яків.

— Наприклад, щось таке, що вже було тобі пропоноване.

— Щось не можу пригадати, — сказав Яків виразно з іронією.

— А, чорт! Що ти мені… Таку твою мать! Хоч — одним махом полетиш в «ости»! — розсердився барон, і його гострий ніс почервонів, ніби морква.

— «Ост» так «ост», — сказав Яків.

— І буде «ост»! — закричав барон, але, ніби щось пригадавши, почав спокійніше: — То політикою, кажеш, не цікавишся?

— Яка тепер політика?

— Як яка політика? Тепер все політика!

— Не політика, а війна… І не так війна, як мордобиття! М'ясорубка! Насічуть котлет, а там знов Сталін усядеться на карк Новій Європі…

— Сталін? Це ти що? Хочеш дурня з мене робити?

— Я, зрештою, ніякий Єремія, і ворожба не моє заняття, — поспішив замазати свою сентенцію Яків.

Барон виразно був збентежений і насторожений, дивився підозріло, а то й погрозливо, але на Якова це зовсім не справило враження. На тому й скінчилося.

Якова рішили «дати» до рейху. В «ости». Сталося це на початку червня. Весна того року була пізня, холодна, дощова, червень правив за травень, доцвітали яблуні, цвів бузок, зеленіли поля, горіли свіжим листом ліси, гомоніли птаством гаї. Яків нічого не знав, що там десь сталося і куди його повезуть, не знав також, що діється за мурами його в'язниці, забував і майже забув про всіх і все, здається, не було ні Бачинських, ні тітки Мотрі, ні Зільберів, ні Шприндзі — якась пустеля, примара, фата-моргана…

Але все-таки Яків не хотів саме тепер їхати на захід. Так, він не хотів, він затужив за Дерманем, за цвинтарем з каплицею Св. Онуфрія, за Марусею, за сином. А тому по дорозі до рейху, у містечку Здолбунові, коли товаровий потяг, що був, мов ковбаса, начинений невільниками, на деякий час зупинився і стояв мовчазно на бічній лінії, коли зійшла на землю знана, пахуча, оксамитова українська ніч з прозорим, водянисто-срібним, таємничим серпиком місяця. Яків у товаристві трьох інших «осмалених, як гиря, ланців», підважив дошку у помості вагона і зовсім просто та щасливо випав на свободу.

І коли над ранок, при першому дотику ранішньої заграви, потяг рушав далі своєю дорогою, Яків та його друзі проводили його поглядами з шелестючого осикового підліска на Здолбицьких «займиськах», де саме починали свої ранкові хорали гомінкі волинські солов'ї, що після в'язниці видавались Якову справжнім, небувалим і нечуваним чудом. Важкий дим потягу чорною поламаною масою лягав по грядках капустяної розсади, по рядах молоденьких соняшників, по розлогих хмельницях, що вже починали витися на дроти…

Яків у цей час нічим не скидався на «залізного майора», а нагадував скорше Енея, що про нього дотепно розповів один полтавець, або того Париса, сина царя Трої, після того як море викинуло його на берег прекрасної цариці Олени — жінки Менелая, що був царем Спарти. Цю казку читав колись ще юний Яків, і так вона йому тепер яскраво пригадалася, що він надумав себе звати Трояном.

Була то довга, складна, повна турбот історія, дарма що вкладалася вона у рамці трьох місяців, коли в невеликому, але густому і яристому борі, що між селами Дерманем, Верховом і Бущею, званим Попівщиною, або Темним бором, отаборилась і почала оперувати ще одна з чисельних ватаг українських партизанів, що, з ласки відповідного підсоння, множились по лісах, либонь, разом із грибами, після теплих, літніх і підосінніх дощів. І назвалась вона в початках демонстративно Дванадцята Зелена Бригада, либонь, тому, що постада серед ночі, серед лісу і планувалась як кінний відділ.