Улас Самчук - Чого не гоїть огонь

Ні і ні, ніякої розумної відповіді, лише мовчанка, лише книжки, лише якась марудна, незбагненна, закручена філософія без кінця й краю, лише похитування головою.

Не любили його за це хлопці, опортуністом як стій прозвали, а дівчата лише докоряли:

— Чому, Якове, не вступиш? Диви, всі «там». Лаються на тебе і хочуть бити…

Особливо докоряла йому метка, молоденька танцюристка, чорнявка Маруся, що до неї невчасно заходив Яків. Була, мов рибка, в'юнка, мов соловей, співоча. Такі дівчата родяться лише в садах Дерманя.

А Яків мовчав, дивився на неї трішки згори, трішки примруженим оком, трішки поблажливо і докидав одне-друге, завжди жартівливе слово:

— Що ж! Зробите Україну — хватить і для мене!

У глибоких, як криниця в яру, темних, блискучих очах дівчини стояли сльози. Справжні сльози. Прозорі, чисті.

Яків був зіпсований чужими книжками. Зачитався тими Лондонами, та Конрадами, та всілякими Кіплінгами, і потягнули вони його довкола світу океанами та пралісами, і не знав він, де його чекає доля. Страшна сила влізла в нього. Хотів дійти до України з іншого боку, не з того, як всі інші дерманці. Сердив їх, тих хлопців, коли їм перечив.

— Ех, — казав, — Україну ти зробиш? Звідки? З чого? З нашого припічка? Обрізком коси? Кащенка начитався! — презирство було в його крутих, як капиця, словах, в його гіркому, як жовч, тоні.

— А що ж по-твоєму? На печі сидіти?

— Може, й на печі, як нема де, — глумився Яків. Чортзна-що з тим хлопчиськом причинилося — дурень не дурень, але й розуму великого у нього не знайдеш, дарма що з тими книжками день і ніч возиться… Не визнає тобі ані запорожців, ані гайдамаків, ані повстань, а Україна, на його думку, сама по собі отак з розвитку, з прогресу, з інтелекту має вилізти, мов той хрущ з борозняка, або впасти з неба, мов сліпа груша на пасіці у Спасівку. Блукав тими своїми нерозумними словами, мов п'яний кривою вулицею… То, казали, батько його у Здолбунові біля тих паровозів того набрався, мовляв, не ідеологічними словами, а машиною, технікою, гарматою — гречкосії ви, мовляв, непоправні, шабельні герої, коли он танки, та літаки, та дредновти… Хлопці є хлопці. Село є село. Яка тут вам техніка? Плуг та борона. Але то не значить, що вони будуть чекати, аж доки літаки та дредновти прийдуть. Ми, казали, кулаками Україну здобудемо, вирвемо її пазурами, кров'ю своєю заллємо свою і ворожу, а дістанемо!

Приставали до Якова не лише націоналісти. Були й інші. Особливо дався втямки такий Тихін Бухало, не з тих Бухалів, що на Запоріжжі, а з тих, що на Сидорцях. Про нього говорили, що Марксом та Леніним пропах. Отруйний був хлопчисько, кпив, клятий, з тих «петлюрівських недобитків», мовляв, ось почекай, могутній СССР подасть обратню, а тоді буде тобі Петлюра. Тихін помітив, що Яків ні в сих ні в тих, і почав до нього підлабузнюватись. Політична економія, історична діалектика, Маркс. Навука, мовляв.

— А ти його читав? — питав Яків Тихона злегка насмішкувато.

— Кого? — питав у свою чергу Тихін.

— Ну… того твого Маркса?

Тихін помітно збентежений, чортики в очах бігають, але не піддається.

— Значить, читав!

Яків лукаво посміхається — так і видно, що не вірить тому Тихонові, але не каже нічого. Тихін і сам догадується, що Яків про нього думає, нема з таким діла, і мовчки його лишає.

Був Яків самотній, не мав однодумців, поле орав, на музики ходив, гіднішої праці відшукував, але ті роки не були щедрі на працю. А коли підступив його поборовий вік — пішов і не вернувся. Став п'ятого полку, що в Тарнові, уланом. За два роки служби лише раз на відпустку приходив, а далі мов у воду канув. Маруся плакала, перестала і почала забувати. І не одна Маруся. Усі в Дермані почали забувати Якова.

І були б забули, та вибухнула війна.

Дуже пам'ятна, погожа неділя першого вересня 1939 року. Яків був тоді вже «заводним», бравим вахмістром-підхорунжим у рогатівці з білим обводом, в острогах, на малиновому дзвоні і командував чотою не менше, як і сам, хоробрих уланів Речі Посполитої, коли то враз танкові дивізії німецького фюрера, що саме став на шлях Александра Великого, під командою генерала фон Ліста, вдарили на південному відтинку фронту. Втративши на полі слави дві третини свого вояцтва, з рештою героїв бравурним маршем подався Яків у північно-східному напрямку і зупинився аж над рікою Бугом, і то лише тому, що назустріч виступила славна союзна армія великого східного сусіда, який спішив подати братню руку помочі своєму слов'янському союзникові у його боротьбі з грізним германським наїзником.