Улас Самчук - Чого не гоїть огонь

Поволі, обережно, під дрібний весняний дощик надходив по-вовчому сірий ранок. Ліс ще спав. Лише час від часу хтось десь кудись, мов сновида, рухався. Прокидались звільна птахи, що ще якось тут задержались, починала просікатись, мов мереживо, перша зелень беріз, під ногами забриніли рослинки, що висотувались з пітьми ночі.

Зі світанком прокинувся і Троян, але діла для нього ще не було. Телефон мовчав. Змінена варта не принесла нічого нового, розвідка з Дерманя, Мизоча й Лебедів також була скупа. Небо так само було спокійне — лише затягнуте і брудне. Большевики, видно, зализували рани і підтягали резерви.

Годинник вицокував хвилини і години. О шостій задиміла кухня. О сьомій прийшов чай. О восьмій змінено варту. Біля дев'ятої почало ясніти небо, відкриватись поле. Біля десятої затих дощ. Обережно проглянуло молочної барви сонце. Потеплішало. Запарували поля, горби, сосни. Під вечір протряхли польові дорожини, засіріла глинковатка.

Вечір із своїм червоним, на вітер, заходом міг би вважатися також спокійним, коли б не літак, що появився над Попівщиною і сипнув жмутами задрукованого паперу. Сталін і всі інші закликали піддатися. Нічого, мовляв, не станеться. Амнестія. Хлопці були вдоволені з паперу. Ведмідь знов обговорював загальне становище, не зважаючи на протести Омелька, що бажав лише спокою.

— Дивуюся, — бурчав Ведмідь, справді по-ведмежому.

— Ти завжди дивуєшся, — відгризався Омелян, якому ті коментарі в'їлися в печінки.

— А ти ні? — питав спокійно Ведмідь.

— Ну, чого? Ну, з чого?

— А хоч би з тієї амнестії.

— О! Сам кажеш, що накис тим квасом до шпіку костей, і все ще дивуєшся!

— Бо дивуюся! І буду дивуватися! І до самої смерти! Бо це диво! Скільки вони разів уже прощали!

— Сім разів по сім! — глумився Омелян.

— І нікому ніколи не простили, — мрійливо продовжував Ведмідь. — От уже дійсно характери!

— О! Тобі лише прости! — казав на це Омелян.

— Та… Вони це знають! Але все-таки вони чогось і не знають… Вони, наприклад, не знають або не хочуть знати, що кожна брехня — брехня! Якою б вона не була мудрою!

— А ти гадаєш, що відкрив цим якусь Америку? — питав Омелян.

— А що думаєш?.. Є Америки, що їх відкриваєш, а не відкриєш. Що на брехні не можна будувати правди — ніяка Америка, але разом Америка. Так! Ти знаєш, я знаю, всі знають. Говорять, повчають… А є істини, що їх не можна обходити! Не можна, Омеляне!

— Чого до мене чіпляєшся? Глупота! Все глупота! Нічому не дивуйся! Люди є люди — такі, сякі, але завжди люди, а тому вони роблять по-людському. Вискочити з власної шкури ні тобі, ні мені, ні їм не вдасться, а що ми ось ніби даремно ллємо кров, борюкаємось за свічку, яку завтра згасить вітер — ні нам, ні їм, — це вже інший табак, але з того ж поля. Можна б, можна б! Усе можна б! Але, видно, не можна! Наші мозки так зліплено, що вони ось бачать, але не бачать. Заспівай краще «Стелися, барвінку». Не люблю пустих слів.

На цьому глибока філософія Ведмедя урвалася. Він замовк і мовчки дивився в небо. Омелько також замовк, але він дивився у землю. Чекав на вечірню мамалиґу.

Ніч була знов довга і марудна, на цей раз ясна і холодна. Далі всі сиділи на становищах, лише у землянці командира було рухливіше.

Десь опівночі прийшли люди і сповістили, що ранком може щось статися. З передньої застави привели чоловіка. Казав, що з куреня Докса, але як притиснули — признався, що його послали, що він недавно вернувся з Сибіру, що втратив там око і що йому й так «жизнь махорка» і він найрадше пристав би ось до цього гурту. Залізняк на це відповів гостеві, що пристати йому сюди годі, бо тут і так затісно.

— Йди собі, чоловіче Божий, звідки прийшов, віднеси їм лише оце, — сказав і передав одноокому саморобного конверта з летючкою, на звороті якої красувався образ осла з написом: «Хіба ще я можу вам повірити!»

По таборі пішов, ніби шелест, новий наказ — поготівля. Троян знов обійшов усі становища. Рішили обсадити й передпілля, де на кожному з горбів заготовлені криївки. Подали скоро сніданок.

Холодний, сонячний ранок, вітер за ніч змінив напрям і віяв зі сходу. І все ще було зовсім спокійно.

Коло десятої години у землянці штабу запіпікав телефон:

— Увага! З Дерманя на південь виступив відділ силою батальйону! Автоматичне озброєння. Міномети.

— Галльо! Мизіч! Батарея з чотирьох гармат у ярку за три кілометри на захід від Дерманя!

— Галльо! Лебеді! Звідсіль вирушив відділ силою п'яти танків.

— Галльо! Тут Царенко! У Верховеччині помічено рух!