Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Ще, ще вітрику-дударику! Ще — так добре від твого дотику!

Сонце після гарячого обіду зсунуло ліниво кашкет на очі і тепер гріє, але не пече. Івонко пропонує дорогу „через горб", навпрямки. Чи добре буде? Бо горб стрімкий. Нехай. Входять на саму голову горба, і Івонко пускається перший по карколомних глиняних ступнях.

— Зараз. Зачекайте! — стримує його рухом руки Дарка.

Звідси, мов із літака, видно ціле Манастирисько, з його рясними, густими садами, кукурудзою в обдертій від вітру і граду одежині, хатками з низькими віконцями, як перелази.

Видно ще дальше, ще більше… Писані, як буковинські „скорци", верхи Метрополії… вежу ратуші на довгій шиї… „Шілєр-парк", і все — зелень… зелень, аж мерехтить в повітрі від неї. Справді, з цього горбка Чернівці виглядають, мов якийсь праліс, де для забави пустотливі карлики понаносили кольорових домиків-скриньок.

— Божечку, які гарні Чернівці! — у захопленні схрещує Дарка руки на грудях.

А над усе, над писані верхи Метрополії, над кам'яниці з червоними дахами, мов мухомори, над ці зелені гори й долини, над те все — ця безмеж простору, що її ніколи не відчуєш на долах, ця безпосередня близькість людини з небом.

І зелень, і синява неба, і простір без меж, і Бог десь так близько.

І Івонко, що вже нетерпеливиться чеканням.

— Ходім уже! — пускається Дарка навмання вдолину.

Згодом переходять на тротуар, і Дарці починає смішним видаватись те, що побіч неї дуднить (закаблуки в нього, напевно, з залізними підківками!) цей німий хлопчисько з великими руками, мов дві сковородки по боках.

— Чи ви в Дутків на станції? — починає вкінці Івонко розмову. Дарка не дивиться на нього, але пішла б об заклад, що він знову блищить від поту.

— Так, я ж ходжу з Лідкою до одної класи, — трохи дивується Дарка, як можна питати про щось таке, що всі знають.

— Я бачив вас в Лужанах… як ви пили воду коло криниці на вокзалі.

Ах, сцена зовсім не така мила, щоб аж пригадувати її. Але вже саме те, що він запам'ятав собі її, настроює Дарку прихильніше до нього.

— Це, певно, було перед вакаціями, як я верталася від іспиту… Так… так… ми з Орисею пили тоді воду в Лужанах.

Дарці здається, що вона повинна щось з чемности для нього запитати:

— А ви з котрого села, товаришу?

Аж дивно, як цей хлопець оживає на це звичайне запитання — запитання з чемности.

— Я з Жучки. Ви, мабуть, чули про таке село… зараз коло Чернівців, — і дальше розповідає сам, не питаний:

— Шість років доїжджав я до школи… а цього року пішов уже на станцію. Треба сьому і восьму класу добре підробити… бо це вже матура.

Чи не вимовив він цього слова „матура" з особливою насолодою?

— А після матури, що ви гадаєте студіювати?

Це питання вже цікавить Дарку. Справді цікаво, які замилування може мати цей селянський син.

— Я? Ви питаєте, що я буду студіювати? Медицину… в Бухаресті. Я маю вуйка в Канаді, що обіцяв мені послати на медицину… але… коли за першим разом здам матуру. Інакше він допомагатиме моєму двоюрідному братові в Канаді, хоч той сам багацький син. З мене сміється Циганюк, що я вчуся… а я мушу здати за першим разом матуру, бо інакше… все пропало!

Дарку свербить язичок, щоб запитати:

— А коли б ви не здали за першим разом матури, то що? Світ завалився б, думаєте? — але серце рішуче ставить опір такому нелюдяному питанню.

Воно й без цього посумніло раптом, це мале, спочутливе серце. Сумно, що доля людини, може, не доля, може, тільки кар'єра (інколи це все одно), залежна від химер якогось там неграмотного багатія. Невеселе й те, що сміються товариші з цього хлопця, а для нього це найважніше, єдино вартісне. Якесь прикре і те, що цей рослий хлопчисько, учень сьомої гімназійної, не вміє сказати дівчині ні одного розумного речення. Ет!

— Я піду вже сама, товаришу! Я потраплю… слухайте, чи не так: тепер ліворуч, а потім просто… просто Гауптштрассе [21] Головна вулиця (нім.). — аж на ринок!

Івонко не розуміє її. Його гарні, морсько-голубі очі здивовані.

— Адже я повинен вас аж під хату провести!

— Ні, я піду сама. Кажу вам… ліворуч, а потім просто. просто. Я не заблукаю.

— Але ж я…

— А я хочу сама йти, товаришу! — поставила справу вже зовсім рішуче.

— Так, а перше ви хотіли, щоб я вас проводив, а тепер уже…

Він ображений і непорозуміння вилазить, мов шило з мішка. Тільки шило це не коле, а розсмішує. Подумати тільки: цей золотий Івонко з довгими руками думав, міг допустити таку думку у своїй наївності, що вона вибрала його з симпатії для нього! Ні, це можна задушитись від сміху!