Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

І ніби щойно тепер вона бачить, що обличчя Стефи — кольору чайної троянди — таке чисте, що можна було б на ньому вгледіти тінь від крильця комашинки. Все раптом у цій Стефі починає їй страшенно подобатися. І цей простолінійний, як цяцька з цукру, ніс, і ця синяво-чорна, гайворонська гривка над зеленими, мов баговиння, очима, і ці уста, бліді, але такі солодкі своєю формою, що вся вона нагадує дашок якогось мініятюрного домика. Дарка помічає навіть аж тепер, що ця Стефа приходить щодня до школи у свіжовипрасованому, чистому, як великодня скатерть, комірчику.

І раптом, як ще щось дивніше, ще більше непередбачене, з'являється гаряче бажання чи молитва:

— Зроби так, Боженьку, щоб вона хотіла бути моєю подружкою. Моєю „найліпшою", єдиною подружкою!

— Галло! Будемо пробувати голоси! — і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко казав раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класи.

— Чи торік співав хто з вас у хорі?

— Ніхто!

— Ага, це тогорічна „третя"! Ну, то почнемо за азбукою! Андрійчук, до мене!

І так якось відважно за прикладом цієї Андрійчук за чергою одна за одною вставали, підходили до стола і затягали:

— До-ре-мі-фа-соль-ля.

Черевань прикладав долоню до вуха і розділював їх з легким серцем:

— Сопран. Альт. Другий сопран.

Або: „Ти, доню, прийдеш на другий рік". (Дивне, що говорив „ти" дівчатам).

Або й ще гостріше:

— Слухай, тобі мама не співала до колиски?

Дівчата не дуже брали собі до серця його приємні чи прикрі слова. Ті, що їм мама не співала до колиски, повертались від стола, показували класі великий язик, призначений в дійсності для вчителя. Дарка цього не могла розуміти, як можна так сорому не мати? Оріховська зовсім не пішла до стола. Вона завжди любить щось таке, як не всі!

Заявила з лавки, що співає першим сопраном і професор повірив їй. Тепер неминуча черга на Дарку.

— Попович!

І Дарка не встала. Не могла.

— Нема її у класі? — спитав учитель. Зараз загуло:

— Є… є… о, в бічній лавці сидить! Коло Оріховської!

— Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? — не розсердився, тільки дуже здивувався професор. Дарка мовчала.

— Ти перший рік у школі?

І знов класа відповіла за Дарку хором:

— Перший! Перший!

Хтось докинув з задньої лавки:

— Вона з села приїхала!

— Що тобі? — спитав професор і підвів Дарчине підборіддя вгору.

Дарка примкнула повіки і мовчала.

— Що з нею? — звернувся вчитель до класи. Класа, яка гуділа досі, мов заведена, тепер не знайшла, що відповісти.

Тоді встала Ориська (а таке невидне у Веренчанці виглядало!) і, трохи загикуючись, виложила:

— Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном професором. Але вона дуже хотіла б співати в хорі.

Учитель засміявся десь аж з черева:

— Хто сказав тобі, що вона не має слуху? Ти чула, як вона співає?

Ориська призналася, що вона ще не чула, щоб Попович співала, але кожний знає, що Дарка Попович не має слуху.

— Хто тобі це казав? — спитав учитель самої Дарки.

— Татусь. Як мене вчив.

— Ага, зараз побачимо… Тра… ля… а… Ану, співай за мною.

Дарка вже не прошена, а сама певна, що вона теж потрапила б так заспівати, відкрила рот і затягла собі: Тра-ля.

І вчитель — не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік — зрадів:

— Ану ще раз спробуй… ану ще раз… — підганяв Дарку. Дарка завмерла: вона вже не зуміє вдруге так заспівати. Цілком певно — ні! Чому він не хоче цього зрозуміти? Чого так настоює, коли це тільки погіршить перше вражіння.

— Тра… ля… ля…

Цей раз учитель вже не зрадів. Навіть повертів головою. Хіба Дарка не знала, що таке буде? Але глянув на Дарку і, може, жаль йому стало її, бо сказав:

— Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я тебе візьму поки що на пробу до хору, себто ти пів року будеш тільки прислухуватися, як ми співаємо, а потім попробуємо знову? Згода? Задоволена?

Учитель викликав уже на букву „р".

Дарка прилягала до лавки, напівпритомна від виру почувань. Найрадніше вибігла б кудись за місто і впала в суху траву, і качалась би по ній, качалась би, як молодий, щасливий звір. А так — тільки щипала себе за руки та литки, щоб зрозуміти цю радісну новину, що вона, вона співатиме у хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує на годині очі, щоб тільки побачити в своїй уяві Данкове здивоване, мило розчароване обличчя, коли вони зустрінуться на репетиції хору. Щось якби полоскотало Дарку на потилиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріюмфально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі блискучі очі, аж вогкі від великої радісної новини говорять: