Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Цікаво… о… о! — якось насмішкувато дивується Орест. Голос в нього низький, наче б переходив насамперед крізь оббиті ватою двері, але якийсь такий… такий…, що саме підходить до цієї голови із шклами на місці очей.

Дарка не відповідає на цей визов. Її мовчанка — це найкраща оборона: чи ж не думають вони всі, що вона знає (ого!) і свідомо не хоче говорити по-німецьки? Чи ж не підносить її ця обставина на подвійну височінь, хоч би в очах цього незнайомого Циганюка? Дарка не дивиться на нікого, але чує, як всі розглядають її з цікавістю. Навіть перестали говорити. Тоді Лідка протинає цю тишу гострим сміхом. Нічого не говорить, тільки сміється. Перехилилася через спинку крісла і сміється. Ледве можна розуміти те, що вона хоче сказати поміж вибухами сміху:

— Ой… Боже… та ж… Дарка… ой, які ви… приїхала з села… і не вміє слова по-німецьки… а ви думали… ви, певно, думали… — і сміх заглушує кінець речення.

Але всі зрозуміли, що вона хотіла сказати, і в кімнаті стає ще тихіше, як раніше. Ніби всі зрозуміли свою короткозорість і засоромилися тепер. Брови над окулярами підводяться кілька міліметрів угору і повертаються без слова до Дарки.

Тоді Дарці хочеться плакати від зовсім незнайомого їй досі болю і кричати, щоб аж шиби у вікнах дзвеніли:

— Неправда! Неправда!

Проте вона стоїть собі на боці, так підступно переможена, з єдиним почуванням на все серце. Тут її висміяли! Поглузували з неї люди, яким мама платить за те, щоб мали до неї добре серце. Люди, що їх обіцювала собі полюбити!

І раптом зазнає вражіння, ніби трапилося якесь нещастя. Еге, трапилося якесь нещастя, і мама просила її перечекати якийсь час у цих чужих людей. Тільки якусь часинку, поки все заспокоїться, а тоді зможе вона знов вернутися додому. Бо ж як інакше пояснити собі цю обставину, що вона стоїть одинока серед цих людей, принижена, висміяна, і — ні мама, ні тато не йдуть оборонити її перед ними?

Пані заговорює до неї ласкаво. Так преласкаво, що хочеться прискочити до неї, заткати долонею уста і гукнути над самим вухом:

— Досить! Досить! Не треба до цього всього ще й фальшу! Олімпка тягне її за руку до сусідньої кімнати. Зараз буде музика, може, й танці!

Дарка виривається безцеремонно і заявляє зухвало, зовсім без „виховання":

— Не треба мені ніякої забави тут! Іду, зараз додому іду!

Всі зворушилися. Чого? Ну, чого вже додому? Що сталося! Хіба Дарка на жартах не розуміється? Дарка має під рукою відповідь, що нею могла б усіх, як вони тут є, образити, але стягає віжки:

— Маю листа додому писати.

Смішне! Хіба це таке негайне! А завтра? А позавтра?

Ні, стоїть кріпко при своєму Дарка. Лист вона мусить писати ще нині.

Але Дарка може заблукати з Манастириська на Руську.

Це правда.

— Я вас підведу, — хоче Олімпка взяти на себе роль провідника.

— Ні! Ні… не треба! — з місця не приймає такої чемности Дарка.

Лідка хихоче в кулаки:

— Хай „доктор" Івонко відведе Дарку! З них добра пара!

— Лідко, дитинко, дай спокій! — дуже по-материнськи лає пані свою язикату доньку. Дарка роздивляється по приявних і бачить, виразно бачить, що тета Іванчукова надута від сміху, як капшук, що ось-ось вибухне голосним лоскотом.

А Циганюкові окуляри націлені просто на її очі. Яка думка ховається за цими скляними очима? Чи він сміється з неї, чи стоїть на її боці? Івонко схилив голову до грудей. Він, мабуть, дуже червоний, дуже збентежений, коли аж на сорочці від лиця відбилася рожева смуга. Чи цей мужицький син чує, що тут сміються і з нього? Підібрати їх, обидвох селюхів, у „пару" — чи це ніщо інше, як сам глум?

— Може б, я показав дорогу панні Дарці? — обзивається низький, лінивий голос Циганюка.

Дарка не знає, чи це доказ лицарськости, симпатії, чи співчуття, чи гасло до нового глуму. Не знає. Звідки може знати?

— Я не хочу… не хочу! — огризається. — Коли вже мене має хтось провести, то… попрошу пана Рахміструка!

Так! Навмисне так! Навмисне всім, що хотіли її збентежити, що хотіли її засоромити, що хотіли показатись вищими, „ученішими" від неї! А що тепер?

Тепер ревуть всі, як божевільні:

— А-а-а-а-аа!

Це вже не бентежить Дарку. Тільки бідний Івонко купається ввесь у власному поті.

На вулиці, за брамою відгомону цих ненависних голосів, Дарка звільняє ходу. Ні від кого їй тепер утікати, і ні до кого спішитись. З сизих лісів Цецину [20] Гірський масив на Буковині. долітає голубий легіт. Дарка наставляє під його крильця-віяльця своє гаряче, збунтоване лице і чує, як враз із цими свіжими, холодними поцілунками вливається і струм рівноваги в її серце.