Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Підсміхнулася до своїх міркувань: прецінь, все щастя в житті — це те, щоб Данко завсігди був до неї такий добрий, такий ласкавий, як у той вечір на забаві…

Доглянула чубчик батьківського дому і пригадала собі, що остання пора поговорити з мамою про лекцію фортепіяну.

Дома застала всіх при підвечірку. Зробила байдужнісеньке лице й заговорила ніби „між іншим", от, як добра дитина, що хоче все пригадати:

— Мамця знає… Ми ще одного видатку не вчислили, як вираховували мою „школу". Та ж я, прецінь, буду ходити в Чернівцях ще й на музику, на фортепіян, хочу сказати, — поправилася скоренько.

Татко трохи кавою не захлиснувся:

— Ну, знаєш, Дарцю, ти і музика! Дай мені спокій! Та ж ти, дитино, зовсім слуху не маєш…

— А я тобі скажу, — вмішалася бабця, — що до фортепіяну і не конечно такого дуже слуху. А все ж одно гарно, як панночка вміє бодай щось із нот заграти…

— Це колись так було, — перебила без серця мама, — що кожна з „порядного дому" панночка мусіла вміти кілька слів по-французьки і на фортепіяні „бомкати". Тепер кожний береться до того, до чого має вже вроджені здібності.

Мама налляла склянку молока й поставила перед Даркою.

— Пий, бо мама хоче ще сьогодні вимірити і попришивати тобі раменця до твоїх нових сорочинок.

І ніби хоче цим сказати, що справа фортепіяну вже згори відкинена, пересуджена, недійсна. Але цього не може бути! Прецінь, вона мусить вміти грати на фортепіяні! Та ж від цього, чи мама пішле її на музику, залежить все її щастя, все її життя! Чи вони цього не можуть розуміти? Чому не хочуть розуміти, що вона може весь рік в одній суконці ходити, може подарувати їм ту нову торбу на книжки, може весь рік одного цукерка, одного яблучка не мати в устах, тільки нехай стане грошей на ту музику.

Але цього не можна сказати так просто з серця, бо Дарці щойно чотирнадцятий рік. Тому вона насильно придержує обіруч маску байдужности на своїм лиці і каже спокійно:

— А мамуха знає, що слух можна собі виробити? Ориська буде ходити на музику… і я певна, що всі дівчата в класі теж будуть вчитися музики… лише я одна… Мамухо, я, може, б я таки ходила?..

Вона дивиться на бабцю благально: прошу їх переконати, упросити, перемовити, сказати їм, що це не моя химера, оця музика, але мус, страшний мус, бо я хочу щаслива бути… Але її прохання тільки розсердило маму:

— „Ориська"! „Ориська"! Ориська має слух і голос. І гріх від Бога був би, якби панство Підгірські її не післали вчитись. У цім випадку ніяк не можеш порівнювати себе до неї. Дивує мене, Дарко, що ти, така розумна мамина доня, тепер так по-дурному впираєшся при тій музиці. І навіщо тобі тієї науки, як ми в хаті фортепіяна не маємо? То лиш пусті дівчата наслідують одні одних, як мавпи. Розумна дитина буде тільки за те братись, до чого має талант. Ну, пий молочко, бо мама хоче ще сьогодні зміряти суконочку і сорочинки.

Але молоко не смакує. Тривога, стоока, зелена тривога, що й ця остання нагода може висмикнутися з рук, зовсім затамувала просмик до горла.

Та коли таки нізвідки помочі, а нагода на очах пакує свої манатки й хоче раз на все втікати, Дарка мобілізує всю свою відвагу, всю зухвалість предків і таки не дає так легко виховзнутись їй із рук.

— Я мушу ходити на фортепіян… Я мушу… — вона зразу просить, але аж сльози вирвались і потекли так, що всі вже вспіли доглянути їх, Дарка аж тоді усвідомлює собі, що справу посунула задалеко, й з остраху і сорому за свої сльози, починає кричати вже:

— А я таки буду… вчитись на фортепіяні, таки буду! Ой… бо я мушу.

Вона тепер сама не знає, чим більше в них виблагає: терором чи проханнями — тому кидається собою на всі сторони і дуже докладно нагадує тепер собою Дарку, як було їй чотири роки. Тоді теж, коли пішло не по її, кидалась на землю, била ногами, повторюючи безнастанно своє:

— Таки буду… Таки буду…

Та тепер не сподівалася мама щось подібного по панні з четвертої гімназійної. Зразу ніби не пізнає рідної дитини, а потім, впізнавши, що це та сама Дарка, що колись була, б'є кулаком до стола й ще голосніше, як Дарчин лемент, кричить мама:

— Тихо! Що то має значити?! То ти вже відтепер будеш мені свої „панянські" фохи показувати? Ти, шмарката! Ти!.. Ані слуху, ані голосу, немузикальна, як пень, а забагається їй якогось фортепіяну… Розуміється, вона вже тепер числить на те, що буде мати чого, „здувши" ноти під паху, пополудні до міста вибігти… Милишся, донечко, ми посилаємо тебе до міста на науку, а не на якісь витребеньки. А ту музику вибий собі з голови. Агі, як роззлостила мене сьогодні. Фе, Дарко, повинна вже ти раз розум мати. Ну, пий, пий вже раз те молоко, хай Гафія з стола збере.