Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Далі: кров тамується холодними металами і окладами з холодної води (вода з їх криниці зимна-зимна). Це вона знала. І це вона зробить.

Все ж таки ці заходи не багато помогли. Кров вправді спинилася, але взяли такі сильні болі, що здалося, сама смерть стала з косою перед очі.

Ціле щастя, що дома було власне „по сварці", без перепросин, і ніхто не звертав на неї уваги.

І добре, що можна було їсти й бути певним, що за тобою ніхто не слідить.

Та від цього анітрохи не змаліло нещастя. Навпаки, чим більше старалася злегковажити цей випадок у своїх очах, тим зростав він до більших розмірів. Як навмисне. Кров, жива кров — це не жарти.

Соромно і боляче (дійшло до того, що вона, Дарка, мусить в Ориськи „радитись") було ж говорити про це з Ориською, але кому мала розказати Дарка своє горе, коли з мамою була у „гніві?

Ориська вислухала її очима й вухами, а потім сказала свою думку:

— Ти будеш мати дитину.

Дарка зблідла, але скоро зарожевілася й засміялася: прецінь, дитини не мається ні з сього, ні з того. По-друге, в ту справу все мусить бути якийсь мужчина вмішаний. Ні, ні… Ориська помиляється. Це мусить бути щось іншого.

Та Ориська таки стояла при своїм.

— А я тобі кажу, Дарко, що таки будеш мати дитину. Ти все думаєш, що я нічого не знаю, а я, може, більше від тебе бачила. Так. В нас заки корова мала мати телятко, то з неї кров ішла, слово чести.

— Ой, Ориська… Або я корова? — хотіла відразу перебити цю пусту балаканину Дарка.

— Добре, а чи ти знаєш, що з жінки теж іде кров, як вона має мати дитину? Ти знаєш, раз післала мене мама до Петрихи по квасне тісто. Я влітаю до хати, а вона якраз має дитину. Кажу тобі, вся постіль від крови, аж по хаті було нею чути… Так, якби свиню зарізали…

Ориська така дурна. І хоч чваниться, що все знає, видно, що нічого не розуміє. Ну, як дитина? От так собі — заболіло в животі, і вже дитина?

— А „від кого" мала б я мати дитину? — спитала зачутим у селі, хоч і незрозумілим щодо свого змісту, терміном.

Ориська аж очі вирячила. Ага, вона певно „забула", що дитина може тільки „від когось" бути! Ну, а що ж тепер? Але й Ориська і на це питання має відповідь. Жива кров мусить бути передвісником народин живої людини.

— Дарко, ти так все „пискуєш" до мами. Чи ти думаєш, що Бог не міг за кару так зробити, щоб ти без нікого мала дитину?..

— Іди, іди, такого ще відколи світ світом не бувало, — борониться самопевно Дарка.

— Не вір, добре, не вір, що Бог, як хоче, то може все зробити… — остерігає і загрожує водночас Ориська. Дарка не відважується заперечити Божої могучости й гніву. В її очах вони наростають, укладаються у піраміди: одна вища другої, а та ще вище третьої, і так без кінця.

Акт прогнання прабатьків з раю блідне перед чудом планетарної системи. Звізди ховаються в тінь перед загадкою безсмертности душі. Безсмертність душі зводиться до природного явища перед тайною самого Бога в трьох особах.

Справді: той Бог все може. Добре і зле. Ще одно, може, вже останнє прохання до приятельки:

— Орисько, я тебе дуже прошу: не кажи нікому, що я, може, буду дитину мати. Навіть якби я вмерла, то не кажи нікому, чому.

Орисьці стають сльози в очах.

— Що ти говориш, Дарко? Боже, що ти говориш! — Вона хоче розрадити її своїм цілунком, але Дарка не допускає до нього:

— Що ти мені поможеш? Що можеш ти мені помогти?

Не договорює багато, іде собі навіть без „па" — самітня, недоступна, майже горда у своїй самоті. Ориська не задержує, не забігає, лише стоїть і дивиться: хто б то подумав, хто б то подумав, що Дарка за свою зухвалість до мами піде так марно зі світа?

За ясенями попівства нова хвиля тверезости вдаряє на розгарячкований Дарчин ум: це неможливо, що вона мала мати дитину. Таки ні… Хоч — згадує всі надприродні сили — це правда, що Бог може зробити все, що захоче. Це свята правда.

Ні, ні, сто разів ні. Це не буде дитина. Але що саме — вона не знає. Одно лише знає певно: це щось, чого треба соромитись.

Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошинка. Аж жаль того власного, бідного серця.

Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в'яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять те бідне, маленьке, як порошинка, серце.

І те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що, замість до гімназії, піде на громадську толоку гуси пасти (навмисне не хоче пам'ятати, що мама вже після того, як татко таке сказав, приміряла її суконку, яка, прецінь, тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, і тепер це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і заслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, западає постанова: додому більше не вертатись.