Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Дарка пробуджується від важкого почуття, що дома хтось захворів. Згодом здає собі справу, що це тільки сіре світло світанку пробивається крізь завіски. В ухах дзвенить ще музика, й сильно пити хочеться.

— Мамцю…

І зараз десь, напричуд скоро, з'являється мама, заспана, сторожка мама:

— Мама тут, коло тебе. Що донечко?

— Води, мамцю.

— Зараз, дитинко, зараз.

Але Дарку мучить тепер інша вже думка: чи мама знає вже, чому я хотіла, щоб вона ночувала коло мене?

І сідає на ліжку відразу твереза й свідома подій, що тільки перед часом висмикнулись у минуле. Прецінь, треба тепер… тепер, заки ще ранок не показав свого носа у шибах, заки ще в хаті тихо, що можна думати, що Господь тільки маму й доньку сотворив на світі, завернути ще раз те, що сталося, задержати, і враз з мамою, тільки з нею одною, приглянутись йому, розпізнати, розтрясти все до стебелини і… розвіяти, щоби спомину не осталося. Але тільки мамусі можна відслонити свій сором. Тільки їй одній зі всіх-всіх людей на світі. Але мама зараз вияснить і це: прецінь, не могла аж „те" про неї і Данка подумати.

— Мамухо… — вона простягає свої руки до маминої шиї: найбільше скажеться тоді, коли голос потребує якнайменше дороги зробити від уст до вуха.

І мама це розуміє. Завиває її своїми раменами, як теплим шалем. А тепер тільки говорити, говорити… замкнути очі з сорому і говорити, щоб так стало легко на серцю, що аж плакати захотілося.

— Мамухо. Я з Данком тільки походила по саді… Чому мамуха думала…

Мама ніби цілує їй в уста, якраз тепер в самі уста, і це виглядає, ніби мама хоче, щоб вона не говорила про те, що зайшло. Ні, це не „ніби", мама таки, направду, не хоче про ніщо чути.

— Спи, донюсю, ти моя „велика панно", що вчора мамі лише сорому наробила і пусто перелякала маму… Хто ж бачив так по-дикому поводитись, як котеня яке? О, спи вже, спи. Вуйко не гнівається на тебе. Но, спи, і не думай багато.

Як? Як? Як має вона не думати про це? Як може вона забути… так відразу? З ким, на милість Божу, має вона поговорити про це, коли мама, її мамуха, не хоче вислухати її?

Мама ще раз просить „спати й не думати", потім накриває Дарку ковдрою і йде спати. Дарка каже повікам спуститись над очі і дає волю кожній наймізернішій думці! Кожна тепер може прийти до слова, і кожна буде вислухана, коли для Дарки рідна мама не хоче мати дрібку зрозуміння.

Якась чужа, заблукана думка скидає шапку перед Даркою і просить і собі слова. Прошу! Думка кланяється і каже:

— Ти дурна, Дарко, коли думаєш, що мама стане з тобою про такі справи говорити, або, коли тобі здається, що мама хоч словечко скаже вуйкові за тебе. Ні, ні, так не буде! Мусиш забути, небого, про ті часи, коли ти з найменшою „бубою" бігла до мами на пожалування. Тепер ти вже „велика". Хіба ти не бачила, що вчора мама сама сміялася з твого сорому?

Дарка не на все дає свою згоду, бо думка з шапкою набакир переходить на інші струни:

— Бачиш, у „них" можна все робити… найпоганіше… навіть те, що вуйко з тобою витворював, щоб тільки… під „їх оком". Розумієш тепер, чому мама сварила на тебе, як ти вибралася з Данком сама в сад? „Так не робиться", — казала бабця. Але „це" можна! Це забава. І це можна. Так, так, Дарко…

— Може бути, може бути, — не відразу пристає Дарка. Заслуховує і чує, що мама вже спить. Підводиться на лікоть: мамине лице бліде в ранішньому світлі, як у небіжчика.

„Ще вчора була б присягнула, що це моя мама. Ще вчора здавалося мені, що ще маю маму", — свідомо крає на кусники власне серце.

„Тепер я вже, направду, велика", — формує словами весь свій досвід, всі прикрі розчарування, всі свої помічення, своє сирітство і солодкі надії. Все, все, що пережила й побачила в той вечір, змістилося в тому одному слові.

Та думка з шапкою набакир мала рацію: „вони", справді, наче б якусь курячу пам'ять мали. Забули, а, може, тільки вдали, що забули, все, що того вечора було. Дарка здурніла, і вже тепер сама добре не знала: було так чи тільки снилося?..

Тільки Ориську поскоботів язик і спитала:

— Дарка, ти оповіш мені, що з тобою і „вуйком" було на тій „пошті"?..

Тепер мусіла й Дарка собі короткопам'ятної вдати:

— Що тобі Бог дав? Що мало бути… Смішака!

І вийшло на те, що Ориська здурніла і теж вже путала дійсне з уявним. Дарці видався світ, як одна велика саля, де люди цюцюбабки з собою граються: одно ховає правду перед одним і раде, як вдається йому збити з сліду іншого.

Потім сталося щось, що всіх засмутило і за одним махом гепнуло всіх у інший бік: румуни заборонили давати виставу. Чому? А чому не хочуть, щоб в церкві по-українськи правилося? А чому кажуть вже навіть і історію всесвітню здавати по-румунськи? Бо їм так хочеться!